«Якщо треба — ми його на руках занесемо!»

Пандуси у Нових Санжарах є. Але більшою частиною з них можуть користуватися хіба що велосипедисти, мами з дитячими візочками та професійні каскадери.

Для довідки. «Пандус» або «аппарель» — похила поверхня, що дублює сходи, збудована для пересування осіб, які користуються колісними кріслами, та для переміщення вантажів за допомогою технічних засобів.

Ми з вами бачимо пандуси щодня. Коли заходимо до магазину, якоїсь організації чи установи. Ми бачимо їх і думаємо собі: «Цей пандус — для інвалідів, які їздять на візках. З його допомогою і вони зможуть дістатися цього магазину (чи установи)». Проте майже всі пандуси різні на вигляд і відрізняються як кутом нахилу, так і наявністю чи відсутністю поручнів. Це наводить на думку: а чи усіма цими пандусами дійсно зможе проїхати інвалід на власному візкові? Крім того, біля деяких установ чи магазинів пандусів немає взагалі. Як інвалідові-візочнику потрапити туди? Щоб отримати відповіді на ці запитання, ми вирішили провести у Нових Санжарах тестування на безбар’єрність і доступність. Допомогти нам у цьому згодився інвалід-візочник Тарас Євтушенко, який працює оператором комп’ютерного набору в аптеці «Едельвейс». На своєму робочому місці він пересувається на ручному візку. Коли ж потрібно переїхати з дому на роботу чи з роботи додому, пересідає на електричний.

Тарас керує своїм візком за допомогою невеликого джойстика. Підкоряючись рухам його руки, візок їде уперед чи назад, повертає. Гальма, як такого, він не має. Варто лише відпустити джойстик, як візок зупиняється як вкопаний навіть на похилій площині. Щоправда, є ручне гальмо, як у автомобіля, яким можна блокувати колеса під час стоянки. Виїхавши з будинку побуту, Тарас прямує до приміщення управління праці — йому потрібно до банкомату.

— Ось бачите, тут зробили спеціальну розмітку для заїзду колясочників, — показує Тарас, коли під’їжджає до парковки біля управління праці. — Іноді тут машини ставлять, то доводиться ганяти водіїв. Тут спеціально занижений бордюр, щоб такий, як я, міг коляскою переїхати.

До банкомату Тарас заїздить вільно. Дивиться баланс на своїй картці та тим же шляхом повертається назад. Ми перетинаємо дорогу і випробовуємо пандус, розташований біля рекламної тумби на розі Площі Перемоги.

— Я то сюди заїду, — спокійно констатує Тарас. — Але ж я водій, маю навички керування. А оті жінки, що, я бачив, їздять на візках по Санжарах, сюди зроду не виїдуть.

Одразу після пояснення візочник демонструє, як саме проїхати по цьому пандусу. Від’їжджає трохи назад, набирає розгін і вискакує коліями пандуса на пішохідну доріжку.

— Тут без розгону ніяк, тому що бортик знизу обрублений, потихеньку їхатимеш — упрешся — і все, — пояснює.

Розвернувшись, Тарас прямує до магазину «Маркет». Тут є пандус, ще й з поручнем. Але інвалідові він не надто подобається.

— Крутий. Дуже крутий. На ручній людина, може, й заїде, якщо буде собі рукою допомагати, тримаючись за поручень.

Тарасові поручень у пригоді не стає. Тому що триматись за нього треба правою рукою — тією, якою він керує візком.

— Виїхати то я сюди виїду. Але двері сам не відкрию. Доводиться когось прохати або чекати, поки хтось вийде.

У цей час якраз до «Маркету» заходить жіночка, яка притримує двері, доки візочник заїздить усередину. Двері до магазину начебто і широкі, але Тарас все одно зачіпається одним з коліс, коли протискується усередину. Розвертається і потихенько виїжджає надвір.

— Мені дуже незручно, коли доводиться когось просити про допомогу, — зізнається Тарас. — Не хочеться зайвий раз звертатися до людей. Але іноді без сторонньої допомоги ніяк не обійтись.

Від «Маркету» ми прямуємо до райвідділу міліції. Там збоку від сходів також є пандус. Але виїхати на нього візочнику досить складно. Тарас бере вже традиційний розгін, виїжджає десь досередини і колеса починають буксувати на мокрій плитці. Кілька секунд візок гребеться на місці та все ж таки вискакує нагору.

— На ручному візкові тут взагалі нереально виїхати. Та й я не ризикну, якщо акумулятор слабо заряджений.

Заряду акумулятора Тарасового візка вистачає у середньому на два тижні. Щодня він проїжджає 2,5 км на роботу і стільки ж — коли повертається додому.

— Їду, як правило, дорогою, ближче до узбіччя. Хіба як дощ іде, то доводиться їхати практично посередині — інакше водою оббризкають.

Від міліції повз кінотеатр ми прямуємо до магазину «Продукти» (колишнього «Полагросервісу»). За словами Тараса, пандус біля нього — найкращий.

— Через те, що невисокий цоколь і пандус некрутий, заїжджати дуже легко. Мабуть, найзручніший у Нових Санжарах.

На противагу йому є й найбільш незручний — пандус біля кафе «Чумацький шлях». Тарас дивиться на нього, сміється і заперечливо хитає головою.

— Навіть не буду пробувати! Куди?! Тут теоретично можна заїхати на ручній колясці, якщо хтось іззаду підпихатиме!

Тарас проїздить іще з десяток метрів і зупиняється біля магазину «Буля». Пандусу біля нього немає, лише сходинки.

— «Буля»! Я чув, що хороший магазин. Але заїхати не маю змоги! — бідкається Тарас.

Знову перетнувши дорогу, ми прямуємо до сходинок, які ведуть до площі перед райдержадміністрацією. Збоку від них розташовані пандуси з поручнями. Але виїхати на них візочнику практично нереально.

— Це для каскадерів! — визначає Тарас. — Якщо я спробую виїхати, можу перекинутися навзнак. Тому краще об’їхати. До речі, після того, як біля бігборда з Олійником зробили пандус, об’їжджати стало менше.

Об’їхавши, Тарас під’їжджає до приміщення райдержадміністрації. Пандус тут також трохи слизький, але з навичками нашого візочника виїхати на нього не проблема. Можна заїхати на перший поверху «білого дому» і дочекатися, доки до тебе спуститься потрібний чиновник.

Від адміністрації вирушаємо далі центром. У приміщення пошти візочнику також потрапити нереально. Але для таких випадків внизу біля сходинок розташована кнопка виклику працівника відділення зв’язку. Запитуємо — чи доводилося користуватися нею Тарасові.

— Та її, здається, відключили, бо діти бавилися. А у мене на цей випадок є номер мобільного однієї листоноші. Я їй подзвоню, вона спуститься і допоможе.

Тарас їде далі новеньким тротуаром. Але коли той закінчується, візочнику доводиться зістрибувати з бордюра, щоб з’їхати на проїжджу частину. Дорогою минаємо кілька нових магазинів — «Мальва» та «ТСЛ». Пандуси біля них є. Але…

— Виїхати по них нереально! — визначає Тарас.

Повз автостанцію візочник їде у напрямку кафе «Фата моргана». Потрапити до нього людям із обмеженими можливостями практично нереально.

— У «Фату моргану» я не доберуся, навіть якщо б дуже захотів! — говорить Тарас. Піднятися сходинками він не може, а іншого способу, схоже, немає.

Від недоступного Тарасові кафе повертаємося назад — до магазину автозапчастин, розташованому навпроти автостанції. Пандус тут є. Але він по-перше — крутий, по-друге — перекритий автомобільними шинами, виставленими на вулицю, очевидно, для реклами.

— Якщо буде треба — приберем! — із готовністю відгукується господар магазину Іван Руденко. І запевняє:

— Якщо буде треба, то ми його і на руках усередину занесемо.

Може воно й так. От тільки Тарас та інші інваліди-візочники навряд чи прагнуть, щоб їх заносили на руках. Вони хочуть мати такий самий вільний доступ, як інші люди, з необмеженими можливостями. Щоб приїхати до магазину і заїхати до нього самостійно, а не чекати, доки хтось тобі відкриє. Щоб під’їхати до установи і спокійно заїхати пандусом, не ризикуючи перекинутись чи спалити електромотор.

Повернувшись до центру, ми тестуємо останній пандус, який виявляється найменш практичним з усіх. Знаходиться він на вході до центральної районної бібліотеки. По-перше, до нього не дуже зручно під’їжджати, по-друге, він надто вузький, а по-третє — взагалі не зрозуміло, навіщо він потрібен. Адже, виїхавши ним, інвалід може дістатися лише на ґанок будівлі. І все. Двері двохстворчаті, одна зі створок закрита, у отвір іншої візок ніяк не проїде. Та навіть якщо відкрити і обидві створки, то далі входу у приміщення візочник не заїде, адже одразу перед входом розташована висока сходинка.

— Ну я хоча б можу виїхати на ґанок і сховатися під козирком від дощу! — посміхається Тарас.

Наша із ним мандрівка закінчилася. Можна підбивати якийсь загальний підсумок. Пандусів у Нових Санжарах вистачає (хоча деякі установи чи магазини їх не мають), але функцію свою вони виконують не завжди. Так, ними, можливо, зручно випхати нагору дитячий візок чи закотити велосипед. Але людині-інваліду піднятися деякими пандусами буде просто не під силу. Хоча ці люди, яких ми звично звемо «особами з обмеженими можливостями», насправді часто виявляються такими сильними, що можуть подолати більші перепони, ніж крутий підйом чи високий бордюр.

— Так, іноді не знаєш як заїхати у те чи інші місце, — підсумовує Тарас. — Але все залежить від того, наскільки сильно тобі треба. Якщо дуже потрібно, то будеш думати, доки не придумаєш як. У нас просто вибору іншого немає… Треба буде — заїдеш!

Подобається    0