«Міліція» у шухляді
Язык глупого — гибель для него, и уста его— сеть для души его.
Библия
Ця коротенька розповідь про просту кримінальну справу, яка запам’яталася мені однією смішною деталлю. Згадав про неї нещодавно, прослухавши магнітофонний запис багаторічної давності.
У травні 1976 року у селі Піски-Удайськ Чорнухинського району виникла сварка між двома сусідами за городню межу. Під час бійки 54‑річна Марія нанесла рубану рану 70‑річній Олені, заподіявши останній тілесні ушкодження середньої тяжкості. За заявою потерпілої слідчий міліції порушив кримінальну справу. Але поскільки Марія провину не визнавала, а свідків цього злочину він не встановив, то судової перспективи правоохоронець не бачив і поклав справу, як говориться, «під сукно».
На неналежну роботу міліції потерпіла неодноразово скаржилася прокурору району. Той обіцяв розібратися, а потім, після чергової скарги, доручив мені вивчити справу та підготувати по ній письмові вказівки.
Ознайомившись зі справою, що складалася з десятка аркушів, вирішив взяти її до свого провадження.
Наступного дня, не надто сподіваючись на успіх, викликав на допит підозрювану і потерпілу одночасно. Заздалегідь, просто з цікавості, а не з надією здобути якісь докази, у шухляді письмового столу прилаштував магнітофон. Запросивши жінок у кабінет, розпочав розмову про їхню бійку. І одразу ж почав записувати їх слова на магнітофонну плівку. Підозрювана була знервована, говорила, що не била Олену, і де та отримала тілесні ушкодження — не знає. Висловлювала припущення, що можливо сусідка упала. Потерпіла спокійно намагалася мене переконати, що Марія таки побила її та розрубала голову. І тепер хоче уникнути відповідальності і вини не визнає. А потім сказала, що коли вона кричала від болю, то це чули і бачили сусіди, але знаючи непередбачуваний характер Марії, свідчити не бажають. У запалі, підозрювана не втрималась і крикнула: «Брешеш, коли я тебе била, то ніхто цього не чув і не бачив». Ошелешена потерпіла замовкла. Принишкла, зрозумівши, що сказала зайве, і Марія. А потім баба Олена промовила: «Ви чуєте, що вона говорить?» «Та чую», — відповів я. «От біда, що ніхто крім вас не чув її слів», — з жалем промовила побита бабуся. «Чому не чув?» — відповів я і включив магнітофон…
Вражені почутим, замовкли обидві жінки. Адже магнітофони у ті часи, та ще й в селі, буди диковинкою. Першою оговталася потерпіла і здивовано запитала: «А що то у вас, міліція?» «Це той прилад, який виводить на чисту воду брехунів»…
Декілька хвилин підозрювана пригнічено мовчала, а потім стала плакати та просити пробачення у сусідки. Непомітно я знову натиснув клавішу. Подальше розслідування було вже справою техніки.
Вироком Чорнохунського райсуду в ході виїзного засідання, яке відбулося у переповненому людьми залі сільського Будинку культури, Марія була засуджена до двох років позбавлення волі. Потерпіла була задоволена таким результатом вирішення справи та запрошувала мене в гості. Одного разу я з маленькою донькою був у цьому селі і з цікавості заїхав до бабусі Олени. Побачивши таких гостей, вона не знала, де нас посадити та чим пригостити. Але я відмовився. Тоді бабуся пригостила дитину дорідною полуницею. Надія й досі пам’ятає, як смакувала солодкими ягодами.
А в селі про «міліцію в шухляді» ще довго на всі лади розповідали і старі, і малі.
Библия
Ця коротенька розповідь про просту кримінальну справу, яка запам’яталася мені однією смішною деталлю. Згадав про неї нещодавно, прослухавши магнітофонний запис багаторічної давності.
У травні 1976 року у селі Піски-Удайськ Чорнухинського району виникла сварка між двома сусідами за городню межу. Під час бійки 54‑річна Марія нанесла рубану рану 70‑річній Олені, заподіявши останній тілесні ушкодження середньої тяжкості. За заявою потерпілої слідчий міліції порушив кримінальну справу. Але поскільки Марія провину не визнавала, а свідків цього злочину він не встановив, то судової перспективи правоохоронець не бачив і поклав справу, як говориться, «під сукно».
На неналежну роботу міліції потерпіла неодноразово скаржилася прокурору району. Той обіцяв розібратися, а потім, після чергової скарги, доручив мені вивчити справу та підготувати по ній письмові вказівки.
Ознайомившись зі справою, що складалася з десятка аркушів, вирішив взяти її до свого провадження.
Наступного дня, не надто сподіваючись на успіх, викликав на допит підозрювану і потерпілу одночасно. Заздалегідь, просто з цікавості, а не з надією здобути якісь докази, у шухляді письмового столу прилаштував магнітофон. Запросивши жінок у кабінет, розпочав розмову про їхню бійку. І одразу ж почав записувати їх слова на магнітофонну плівку. Підозрювана була знервована, говорила, що не била Олену, і де та отримала тілесні ушкодження — не знає. Висловлювала припущення, що можливо сусідка упала. Потерпіла спокійно намагалася мене переконати, що Марія таки побила її та розрубала голову. І тепер хоче уникнути відповідальності і вини не визнає. А потім сказала, що коли вона кричала від болю, то це чули і бачили сусіди, але знаючи непередбачуваний характер Марії, свідчити не бажають. У запалі, підозрювана не втрималась і крикнула: «Брешеш, коли я тебе била, то ніхто цього не чув і не бачив». Ошелешена потерпіла замовкла. Принишкла, зрозумівши, що сказала зайве, і Марія. А потім баба Олена промовила: «Ви чуєте, що вона говорить?» «Та чую», — відповів я. «От біда, що ніхто крім вас не чув її слів», — з жалем промовила побита бабуся. «Чому не чув?» — відповів я і включив магнітофон…
Вражені почутим, замовкли обидві жінки. Адже магнітофони у ті часи, та ще й в селі, буди диковинкою. Першою оговталася потерпіла і здивовано запитала: «А що то у вас, міліція?» «Це той прилад, який виводить на чисту воду брехунів»…
Декілька хвилин підозрювана пригнічено мовчала, а потім стала плакати та просити пробачення у сусідки. Непомітно я знову натиснув клавішу. Подальше розслідування було вже справою техніки.
Вироком Чорнохунського райсуду в ході виїзного засідання, яке відбулося у переповненому людьми залі сільського Будинку культури, Марія була засуджена до двох років позбавлення волі. Потерпіла була задоволена таким результатом вирішення справи та запрошувала мене в гості. Одного разу я з маленькою донькою був у цьому селі і з цікавості заїхав до бабусі Олени. Побачивши таких гостей, вона не знала, де нас посадити та чим пригостити. Але я відмовився. Тоді бабуся пригостила дитину дорідною полуницею. Надія й досі пам’ятає, як смакувала солодкими ягодами.
А в селі про «міліцію в шухляді» ще довго на всі лади розповідали і старі, і малі.
Додати коментар