Людмила Сенкевич дала сортам перцю імена онуків

Пенсіонери із Свердловського вивели шість сортів солодкого перцю. І вирощують овочі без застосування пестицидів.
Про знаменитий краснянський перець добра слова йде по всій Україні. Дорідні, смачні, екологічно чисті овочі, вирощені в селі Красне, знають і в Дніпропетровську, і в Донецьку, і в Києві. Але мало хто проінформований про те, що частина сортів солодкого перцю, котрий є своєрідною візитівкою краснянських городників, виведені у Кобеляцькому районі. І здійснили цей справжній селекційний подвиг не дипломовані науковці, а звичайні пенсіонери.
Людмила і Костянтин Сенкевичі проживають у маленькому селі Свердловське, що на території Бутенківської сільської ради. Вони приїхали сюди у 1992 році, після того, як вийшли на заслужений відпочинок. Їх, корінних городян, котрі народилися, виросли і працювали у Дніпропетровську, завжди приваблював Кобеляцький район як місце, де можна добре відпочити від міської метушні, подихати по-справжньому чистим повітрям, ловити рибу, збирати гриби та ягоди. Ще працюючи, вони протягом двох десятиліть літню відпустку проводили на острові Вишняки. «Яке море? Та в нас і думок про нього не виникало! — згадує ті часи Людмила Йосифівна. — Ота спека, метушня, черги і відсутність сервісу. Хіба то відпочинок? Вона й зараз не перестає дивуватися тим землякам, які влітку покидають чарівну Полтавщину заради сумнівного задоволення отримати «передоз» ультрафіолету у спекотному Криму.
Свердловське як місце проживання Сенкевичі обрали, порадившись із своїми кумами Раїсою та Олексієм Хмарами із Кобеляк. У тих в цьому селі була дача. Переїхавши жити у сільську місцевість, корінні городяни зіткнулися зі чималою кількістю проблем. Ледве не найголовнішою із них була повна відсутність навичок у веденні підсобного господарства. Одна справа — гриби та ягоди для власного задоволення збирати, і зовсім інша — вирощувати городину, щоб потім нею харчуватися. Ні Людмила Йосифівна, ні Костянтин Петрович навіть уявлення не мали, як це робити. Адже вона все своє свідоме життя пропрацювала в науково‑дослідному інституті, займаючись питаннями металургії. Костянтин Петрович мав фах гірничого механіка, а працював на залізниці.
«Ох і важко ж нам було спочатку, — посміхається, згадуючи свій перший досвід у городництві, Людмила Сенкевич. — Пам’ятаю, як плакала, коли мені замість насіння моркви петрушку підсунули.» Та  з кожним роком вони все більше й більше дізнавались про вирощування овочів. І захопилися цією справою. «Напевне, якісь наші пращури городниками були», — пояснює жінка.
З усіх городніх культур Сенкевичі найбільше уподобали перець. Перший їх досвід по вирощуванню цієї культури був невдалим. Вони висіяли насіння перцю прямо у відкритий грунт і гарного врожаю не отримали. Одні рослини виросли якимись чахлими, інші — навпаки, приємно вразили розмірами, але плоди на них не достигли. Потім зрозуміли, що перець потрібно вирощувати із розсади. Того року зібрали вже гарний врожай. І вирішили зайнятися селекційною роботою. Сенкевичі купляли на ринку звичайне насіння і з року в рік відбирали із вже вирощених рослин найкращі плоди. І з них брали нове насіння. Намагалися виростити такий перець, щоб був в смачний, і врожайний, і хворобами не вражався. І це їм вдалося. За майже два десятиліття відбору Людмила та Костянтин Сенкевичі вивели шість сортів перцю. Усі їх назвали на честь своїх онуків — «Богдан», «Вероніка», «Анастасія», «Людмила», «Маринкин язичок». Шостий сорт за його небачені розміри назвали «Червоним гігантом». Одна перчина цього сорту ледве розміщується у двохлітровій банці. 500–700 грамів ваги — це норма для «Червоного гіганта». «Ото в Красній, як бачите найбільші та найчервоніші плоди, то наша селекція», — хвалиться Людмила Йосифівна.
Роботу сільських селекціонерів оцінили й науковці. Публікації про їх досягнення з’явилися у журналах «Огородник», «Дім. Сад. Город» та інших. Співпрацює із Сенкевичами Людмила Лазарєва — один із провідних дніпропетровських фахівців у галузі насінництва. Їх насіння охоче купляють запорізькі та дніпропетровські фермери.
Довгий час пенсіонери-городники тішили себе надією запатентувати свої сорти і розповсюдити їх по всій Україні. Але зрозуміли, що їх праця в цій державі нікому не потрібна. А витрати на реєстрацію сорту досягають 20 тисяч гривень. «Ну, нас радує хоча б те, що на ринках і в магазинах бачимо пакетики із нашим насінням. А може, то лише назви сортів», — підводить риску під спогадами про селекційну роботу Людмила Йосифівна.
А ще Сенкевичі намагаються звести до мінімуму застосування пестицидів під час вирощування овочів. Уже багато років вони є прихильниками так званого органічного землеробства. Воно передбачає відмову від мінеральних добрив і таких засобів захисту рослин, як гербіциди, фунгіциди та інсектициди. Для того, щоб на городі не росли бур’яни і в грунті довше утримувалася волога, Сенкевичі мульчують свої грядки. Як мульчу використовують солому, бажано ту, яка вже почала пріти. Перед цим вони «нарізають» на городі канавки глибиною приблизно 10 сантиметрів, висаджують у них розсаду і засипають соломою. Як правило, товщина мульчі сягає 7–8 сантиметрів. Але в цьому надзвичайно посушливому році довелося повторювати цей процес. Для того, щоб рослини не згорали під пекучим сонцем, їх накривають агроволокном.
Для боротьби з фітофторозом Сенкевичі застосовують препарати, які можна купити у будь-якій аптеці. Раніше це був трихопол, зараз — метронідазол. Кидають 10 пігулок на 10 літрів води і отриманим розчином обприскують помідори. Це потрібно робити при перших ознаках хвороби. Якщо фітофтороз вже вразив томати, то допомагає препарат «Оксізін» (1 крапля на відро води). Використовують аматори і такий засіб як «Мікосан». Його для профілактики хвороби можна використовувати практично на всіх овочах — від перцю до капусти. Також вони уникають «хімії» при боротьбі зі шкідниками, навіть такими, як колорадський жук. Для цього обробляють рослини біологічним препаратом «Антофіт». За словами Людмили Сенкевич, від нього жук дуріє — не їсть картоплю і гине з голоду.
У наступному році Сенкевичі виїжджають із Кобеляцького району. Перебираються у Магдалинівку, поближче до дітей. «Уже вік дає про себе знати, нам далеко за сімдесят», — пояснює Дюдмила Йосифівна. І додає: «Ми виписуємо «ЕХО». Читаємо і серію публікацій про досвід городника Івана. Добре, що чоловік трудиться на землі. Але нам не сподобалося, що він надто захоплюється «хімією». От і вирішили поділитися із кобелячанам своїм досвідом. Нехай вирощують і їдять екологічно чисті овочі».

Подобається    0