Захиріла Хирівка
Читачі «ЕХО» та деяких інших видань мабуть вже звикли до моїх розповідей на кримінальну тематику. Сьогодні ж вирішив поговорити на іншу, важливішу тему. Спонукала до цього недавня поїздка з сином та дружиною по місцях мого дитинства та юності. Колись там були багатолюдні, чепурні села, вирувало життя. Тепер же все змінилося до невпізнання. Села спустіли, а на покинутих садибах розрослися чагарники. Люди ж або пішли на вічний спокій, або повиїжджали в міста у пошуках кращої долі.
Спочатку ми заїхали в рідне для моєї дружини село Хирівку. І побачили, що воно в буквальному сенсі слова відповідає своїй назві. Хирівка дійсно захиріла. Там залишилися лише з десяток хат, в яких живуть або пенсіонери, або безробітня молодь. А єдиним впорядкованим місцем в селі є… кладовище. Ми зайшли до нього, щоб потурбуватися про могилу батька дружини. І побачили, що й інші могилки прибрані, доглянуті, очищені від бур’янів та опалого листя. Як не парадоксально і страшно це звучить, але лише на сільському кладовищі ми виявили ознаки життя. Усе інше в селі з символічною назвою Хирівка хиріло та помирало.
У іншому селі Старий Хутір, в яке ми заїхали пізніше, колись була школа, дитячий садок, Будинок культури, магазин. Там кипіло життя. У цьому ж селі жили й мої родичі. Більша частина з них уже померла. А деякі проживають там і сьогодні. Саме до них в гостину ми й завітали. І знову враження від побаченого було надзвичайно гнітючим. Ми ніби потрапили не в населений пункт, а в недоглянутий старий ліс. Там, де повинна була бути вулиця, обабіч розбитої вщент асфальтівки росли високі дерева та густі чагарники з карантинних бур’янів. Лише придивившись пильніше, в деяких місцях я побачив напіврозвалені будівлі. Навколо не було видно жодної живої душі. Поволі ми пішли цією вулицею з надією уздріти хоча б одну людину. Лише через кілометр побачили три старенькі будиночки, що сховалися в бур’янах за кілька десятків метрів від дороги. Зупинились навпроти них. Спочатку почули далекий гавкіт собак, а потім до нас вибігла ціла зграя цуциків. Вони перестали гавкати і, радісно помахуючи хвостами, наблизилися до нас. Схоже було, що собаки зраділи, побачивши хоч якихось людей.
Через декілька хвилин із однієї хати вийшла, спираючись на ціпок, старенька бабуся. У ній ледве-ледве я впізнав свою родичку. Останній раз я бачив її ще молодою. Запросивши гостей до хати, Мотря розповіла, що живе з сином та невісткою, для яких ніякої роботи в селі немає, і вони їздять на заробітки в селище Червонозаводське. Також діти утримують у господарстві корівку та бичків, свиней, курей та іншу живність. Біля всього цього великого хазяйства вправляється Мотря. Кожного дня вона порає худобу, не зважаючи на вік та поганий стан здоров’я. Я запитав: «А хто у вас сусіди?» Мотря відповіла, що в одній із хат живуть дідусь із бабусею, а в іншій — моя колишня однокласниця Валентина. У неї півроку тому помер чоловік, і тепер жінка залишилася самотньою. А нещодавно до одного горя додалася й інша біда — Валентина поламала ногу. І зараз пристарілі сусіди доглядають за майже безпомічною жінкою. Слухаючи розповідь Мотрі, дружина зауважила: «Та ви ж справжні герої України!» А я, попри велике бажання, так і не зважився зайти в гості до однокласниці. Можливо через те, щоб не додати собі й без того зайвої кількості негативних емоцій. Та й її не хотів хвилювати.
А прощаючись, подумав: «Чому так сталося, що за пару десятиліть незалежності країну і народ довели до такої безвиході, а наші «народні» обранці створили для себе, своїх дітей, внуків і правнуків ледве не рай на землі і, не боячись Бога, хизуються перед народом своїм розкішним життям. І чи прийде час, коли і їх будуть розкуркулювати? Та й чи будуть взагалі?
Наш колишній безвладний і безвольний Президент на словах був нібито за народ, говорив, що відроджує і розбудовує Україну. Мабуть, він мав на увазі якусь свою Україну, не відому більшості людей. А ще я подумав: «Яку ж важку ношу взяли на себе наш теперішній Президент і влада? І чи вистачить у них сил хоча б зрушити її з місця?». Дай же, Боже, їм здоров’я та довгих років плідної праці.
Спочатку ми заїхали в рідне для моєї дружини село Хирівку. І побачили, що воно в буквальному сенсі слова відповідає своїй назві. Хирівка дійсно захиріла. Там залишилися лише з десяток хат, в яких живуть або пенсіонери, або безробітня молодь. А єдиним впорядкованим місцем в селі є… кладовище. Ми зайшли до нього, щоб потурбуватися про могилу батька дружини. І побачили, що й інші могилки прибрані, доглянуті, очищені від бур’янів та опалого листя. Як не парадоксально і страшно це звучить, але лише на сільському кладовищі ми виявили ознаки життя. Усе інше в селі з символічною назвою Хирівка хиріло та помирало.
У іншому селі Старий Хутір, в яке ми заїхали пізніше, колись була школа, дитячий садок, Будинок культури, магазин. Там кипіло життя. У цьому ж селі жили й мої родичі. Більша частина з них уже померла. А деякі проживають там і сьогодні. Саме до них в гостину ми й завітали. І знову враження від побаченого було надзвичайно гнітючим. Ми ніби потрапили не в населений пункт, а в недоглянутий старий ліс. Там, де повинна була бути вулиця, обабіч розбитої вщент асфальтівки росли високі дерева та густі чагарники з карантинних бур’янів. Лише придивившись пильніше, в деяких місцях я побачив напіврозвалені будівлі. Навколо не було видно жодної живої душі. Поволі ми пішли цією вулицею з надією уздріти хоча б одну людину. Лише через кілометр побачили три старенькі будиночки, що сховалися в бур’янах за кілька десятків метрів від дороги. Зупинились навпроти них. Спочатку почули далекий гавкіт собак, а потім до нас вибігла ціла зграя цуциків. Вони перестали гавкати і, радісно помахуючи хвостами, наблизилися до нас. Схоже було, що собаки зраділи, побачивши хоч якихось людей.
Через декілька хвилин із однієї хати вийшла, спираючись на ціпок, старенька бабуся. У ній ледве-ледве я впізнав свою родичку. Останній раз я бачив її ще молодою. Запросивши гостей до хати, Мотря розповіла, що живе з сином та невісткою, для яких ніякої роботи в селі немає, і вони їздять на заробітки в селище Червонозаводське. Також діти утримують у господарстві корівку та бичків, свиней, курей та іншу живність. Біля всього цього великого хазяйства вправляється Мотря. Кожного дня вона порає худобу, не зважаючи на вік та поганий стан здоров’я. Я запитав: «А хто у вас сусіди?» Мотря відповіла, що в одній із хат живуть дідусь із бабусею, а в іншій — моя колишня однокласниця Валентина. У неї півроку тому помер чоловік, і тепер жінка залишилася самотньою. А нещодавно до одного горя додалася й інша біда — Валентина поламала ногу. І зараз пристарілі сусіди доглядають за майже безпомічною жінкою. Слухаючи розповідь Мотрі, дружина зауважила: «Та ви ж справжні герої України!» А я, попри велике бажання, так і не зважився зайти в гості до однокласниці. Можливо через те, щоб не додати собі й без того зайвої кількості негативних емоцій. Та й її не хотів хвилювати.
А прощаючись, подумав: «Чому так сталося, що за пару десятиліть незалежності країну і народ довели до такої безвиході, а наші «народні» обранці створили для себе, своїх дітей, внуків і правнуків ледве не рай на землі і, не боячись Бога, хизуються перед народом своїм розкішним життям. І чи прийде час, коли і їх будуть розкуркулювати? Та й чи будуть взагалі?
Наш колишній безвладний і безвольний Президент на словах був нібито за народ, говорив, що відроджує і розбудовує Україну. Мабуть, він мав на увазі якусь свою Україну, не відому більшості людей. А ще я подумав: «Яку ж важку ношу взяли на себе наш теперішній Президент і влада? І чи вистачить у них сил хоча б зрушити її з місця?». Дай же, Боже, їм здоров’я та довгих років плідної праці.
1 жовтня 2010, 12:38 | Кобеляки | Суспільство
Додати коментар