Кримінальна історія із щасливим продовженням
Наставь юношу при начале пути его: он не уклонится от него когда и состареет.
Библия
За час роботи в прокуратурі мені доводилося побачити багато різних злочинців. І слід визнати, що переважна більшість із тих, хто скоював умисні злочини та побував у місцях позбавлення волі, так і котилися вниз і до нормального життя в суспільстві вже не поверталися. Але бували і винятки. Про один із них ця розповідь.
У 70‑ті роки минулого століття в селі Ковалі Чорнухинського району Полтавської області, що розташоване поряд з райцентром, разом з батьками проживав Володя Марченко. До навчання в хлопця бажання не було, а десь з 10–12‑річного віку він регулярно став красти в односельців та жителів Чорнух продукти харчування, різні речі та гроші. Комісія в справах неповнолітніх райвиконкому та інспекція райвідділу міліції, куди його взяли на облік, намагалися проводити з хлопцем виховну роботу, та все було марно. Батьки також нічого не могли вдіяти з сином.
Коли Володі виповнилося 16 років, він став ще зухвалішим. Крав більше й частіше, унаслідок чого проти нього була порушена кримінальна справа, яку я прийняв до свого провадження (тоді справи відносно неповнолітніх розслідувалися слідчими прокуратури).
У ході розслідування було встановлено більше 20 крадіжок, скоєних Марченком, за кожну з яких його треба було притягати до кримінальної відповідальності. Він, мабуть, вважав, що і тепер все минеться. На виклики в міліцію та прокуратуру не з’являвся, переховуючись у різних місцях. Але невдовзі працівниками міліції був затриманий та доставлений у прокуратуру. Я ж, враховуючи його злочинну діяльність та поведінку, взяв під варту. Під час слідства Марченко, намагаючись якось його заплутати та уникнути відповідальності, міняв покази та всіляко викручувався. Лохвицький захисник також активно допомагав йому в цьому, і я змушений був регулярно, через кожні 10 діб (більше тримати в ІТТ не дозволяв закон), викликати його з слідчого ізолятора міста Полтави в Чорнухи для проведення слідчих дій.
Враховуючи негативну поведінку Марченка, з виховною метою, за моєю вказівкою, зимою тримали його в крайній, найхолоднішій камері. Але і це не допомагало.
Не дивлячись на великі перешкоди, вина обвинуваченого була повністю доведена, слідство закінчено і справа направлена до суду. Голова чорнухинського райсуду М. Б. Кочерга, враховуючи всі обтяжуючі ти пом’якшуючі вину Марченка обставини, засудив його на 3 роки позбавлення волі. Міру покарання Володимир відбув майже повністю.
Одного осіннього вечора близько 21‑ї години я ще був на робочому місці у прокуратурі. Світло з мого кабінету падало на центральну вулицю Чорнух. Несподівано рипнули двері і до кабінету зайшов Володя. Спочатку я його навіть не впізнав. А він, ввічливо привітавшись, сказав, що зайшов попросити пробачення за поведінку на слідстві та подякувати мені за те, що своєчасно запроторив його в тюрму. Розповів, що для нього це була хороша школа і більше туди він повертатися не хоче. На моє запитання, чому скоював крадіжки, відповів, що батьки через скрутний матеріальний стан майже не давали йому кишенькових грошей, він, цього не розуміючи, ображався на них. Потім вирішив добувати гроші самостійно. Ця «романтика» йому дуже подобалася. Відносно поганого навчання в школі, пояснював, що спочатку навчання йому подобалося, але коли став красти і його взяли на профілактичний облік, то вчителі вважали його невиправним, висміювали перед однокласниками. Це було образливо та принизливо, і він, не розуміючи, що шкодив собі, робив усім наперекір. Слухаючи Марченка, я бачив, що це вже зовсім не той хлопець, що був три роки тому. Переді мною сидів змужнілий, розумний юнак, словам якого хотілося вірити. На прощання, як рівному, я потиснув йому руку та побажав удачі в житті.
Через деякий час, в зв’язку зі зміною місця роботи, я з Чорнух виїхав і більше Марченка не бачив. Але в цьому місті у мене залишилися друзі та знайомі, до яких я періодично заїжджав у гості. При цьому цікавився долями людей, які проходили у мене по кримінальних справах. Цікавився і життям Володі. На початку 90‑х років мені розповіли, що він закінчив вечірню школу та курси трактористів і працює в колгоспі. Пізніше говорили, що у нього двоє діток, придбав автомобіль та будує будинок. А нещодавно, перебуваючи в Чорнухах, довідався, що Марченко фермерує в селі, має трьох онуків і все в нього складається добре. Тоді я й вирішив розповісти цю незвичайну історію людини, яка зуміла вилізти із «болота» та стати на тверду життєву дорогу.
Библия
За час роботи в прокуратурі мені доводилося побачити багато різних злочинців. І слід визнати, що переважна більшість із тих, хто скоював умисні злочини та побував у місцях позбавлення волі, так і котилися вниз і до нормального життя в суспільстві вже не поверталися. Але бували і винятки. Про один із них ця розповідь.
У 70‑ті роки минулого століття в селі Ковалі Чорнухинського району Полтавської області, що розташоване поряд з райцентром, разом з батьками проживав Володя Марченко. До навчання в хлопця бажання не було, а десь з 10–12‑річного віку він регулярно став красти в односельців та жителів Чорнух продукти харчування, різні речі та гроші. Комісія в справах неповнолітніх райвиконкому та інспекція райвідділу міліції, куди його взяли на облік, намагалися проводити з хлопцем виховну роботу, та все було марно. Батьки також нічого не могли вдіяти з сином.
Коли Володі виповнилося 16 років, він став ще зухвалішим. Крав більше й частіше, унаслідок чого проти нього була порушена кримінальна справа, яку я прийняв до свого провадження (тоді справи відносно неповнолітніх розслідувалися слідчими прокуратури).
У ході розслідування було встановлено більше 20 крадіжок, скоєних Марченком, за кожну з яких його треба було притягати до кримінальної відповідальності. Він, мабуть, вважав, що і тепер все минеться. На виклики в міліцію та прокуратуру не з’являвся, переховуючись у різних місцях. Але невдовзі працівниками міліції був затриманий та доставлений у прокуратуру. Я ж, враховуючи його злочинну діяльність та поведінку, взяв під варту. Під час слідства Марченко, намагаючись якось його заплутати та уникнути відповідальності, міняв покази та всіляко викручувався. Лохвицький захисник також активно допомагав йому в цьому, і я змушений був регулярно, через кожні 10 діб (більше тримати в ІТТ не дозволяв закон), викликати його з слідчого ізолятора міста Полтави в Чорнухи для проведення слідчих дій.
Враховуючи негативну поведінку Марченка, з виховною метою, за моєю вказівкою, зимою тримали його в крайній, найхолоднішій камері. Але і це не допомагало.
Не дивлячись на великі перешкоди, вина обвинуваченого була повністю доведена, слідство закінчено і справа направлена до суду. Голова чорнухинського райсуду М. Б. Кочерга, враховуючи всі обтяжуючі ти пом’якшуючі вину Марченка обставини, засудив його на 3 роки позбавлення волі. Міру покарання Володимир відбув майже повністю.
Одного осіннього вечора близько 21‑ї години я ще був на робочому місці у прокуратурі. Світло з мого кабінету падало на центральну вулицю Чорнух. Несподівано рипнули двері і до кабінету зайшов Володя. Спочатку я його навіть не впізнав. А він, ввічливо привітавшись, сказав, що зайшов попросити пробачення за поведінку на слідстві та подякувати мені за те, що своєчасно запроторив його в тюрму. Розповів, що для нього це була хороша школа і більше туди він повертатися не хоче. На моє запитання, чому скоював крадіжки, відповів, що батьки через скрутний матеріальний стан майже не давали йому кишенькових грошей, він, цього не розуміючи, ображався на них. Потім вирішив добувати гроші самостійно. Ця «романтика» йому дуже подобалася. Відносно поганого навчання в школі, пояснював, що спочатку навчання йому подобалося, але коли став красти і його взяли на профілактичний облік, то вчителі вважали його невиправним, висміювали перед однокласниками. Це було образливо та принизливо, і він, не розуміючи, що шкодив собі, робив усім наперекір. Слухаючи Марченка, я бачив, що це вже зовсім не той хлопець, що був три роки тому. Переді мною сидів змужнілий, розумний юнак, словам якого хотілося вірити. На прощання, як рівному, я потиснув йому руку та побажав удачі в житті.
Через деякий час, в зв’язку зі зміною місця роботи, я з Чорнух виїхав і більше Марченка не бачив. Але в цьому місті у мене залишилися друзі та знайомі, до яких я періодично заїжджав у гості. При цьому цікавився долями людей, які проходили у мене по кримінальних справах. Цікавився і життям Володі. На початку 90‑х років мені розповіли, що він закінчив вечірню школу та курси трактористів і працює в колгоспі. Пізніше говорили, що у нього двоє діток, придбав автомобіль та будує будинок. А нещодавно, перебуваючи в Чорнухах, довідався, що Марченко фермерує в селі, має трьох онуків і все в нього складається добре. Тоді я й вирішив розповісти цю незвичайну історію людини, яка зуміла вилізти із «болота» та стати на тверду життєву дорогу.
Додати коментар