Черв’ячкова Родіна

«Думи ви мої, Горе мені з вами. Задовбали ви мене Довгими ночами…» Літо. Спекотно. Сонце голову напекло, – болить голова. Болить за Кобеляки, болить за Бутенки, за Лучки болить. Болить не тільки в мене, а й в «батьків та матерів» Кобеляцького району. Болить, де гроші взяти? Як роботу людям дати? Як Кобеляки від безгрошів’я врятувати? Якого інвестора запросити? А з Києва пальцем: ну-ну, без грошей сидіти. От і болить голова, думки різні лізуть, і правильні, і хибні. А піди, розберись? Знав би де впадеш – соломки б підмостив. Болить голова. Випив ліки і приліг. А думки в голові туди-сюди снують, сни поганяють. Заснув. «…Кабы я была царица», - Тут промолвила девица, - Я б для батюшки-царя Родила б богатыря…» Якби я була царівна, тьфу ти, таке насниться – царем! Я б для Кобеляцького району зробив би…? Ну, наприклад, в депресивному, вимираючому селі Лучки відкрив би санаторій. Представили: такий великий, білий, і щоб вежі по вуглах. Мерси, чорні джипи, лімузини. Всі на Лучки, товариші, тіло жирненьке в багнюці лєчєбній поваляти, водички цілющої похльобати. До речі, вже серйозно – в 60-тих роках, коли переносили село Лучки з гарних, квітучих долин, що біля річки Ворскла на пустельні гори, на випадок затоплення (тривало будівництво Дніпродзержинської ГЕС), бурили свердловини в пошуках води, знайшли мінеральну воду по корисності (за хімічним складом) вона перевищувала і миргородську, і Гоголівську (Царичанської тоді й не чули). Свердловину зарили, про цілющу воду забули. А в наш час це мільйонні, навіть мільярдні інвестиції, тисячі робочих місць – це вам не сто, чи можливо п’ятдесят, щоб послід лопатами викидати. Невелика довідка: Царичанський завод мінеральних вод, заснований у 1972 році. На сьогоднішній день там працюючих 250 чоловік, мільйони сплачених податків в усі види бюджетів. Та летять думки далі. Мальовничий берег Ворскли і плесо з пісчаним пляжем, а на ньому шумно, гамірно, і діти, багато дітей. Різних – чорношкірих, жовтошкірих (то з Арабських Еміратів) приїхали відпочивати в піонерський табір. Який питаєте? А той, що в селі Лівобережна Сокілка (був там колись, один фундамент залишився). Уявляєте, аж п’ятсот діток відпочивають, дихають чистим степовим повітрям, наповненим ароматом квітів та легким бризом Ворскли. І кожен по дві тисячі зелених віддав, а це аж мільйон, а як на наші, то цілих вісім, – і це все лише за двадцять один день. А їх, тих теплих днів… І кожен долари приносить, багато доларів… Летять думки, летять. Аж раптом… запах, такий, аж очі виїдає і він скрізь: і тут, і там, аж за десять кілометрів відбіг. Погано, нудить, думки в голову лізуть погані. А може ну її ту Україну з її запахом, з її курниками. Може в Німеччину податись, а може в Англію. Там кажуть гарно: ліси, поля, гольф, мерси… Так мови не знаю. А яку ж я мову знаю? Ага, російську. Значить в Росію в Курськ, а може в Бєлгород. Там теж ліса, поля… Ну, не Англія, але ж без запаху і без г… курячого. А як подумаєш, то згадується анекдот про черв’ячків. Ну про тих, що вилізли син і батько черв’яки з купи гною, а навколо солов’ї співають, сонечко світить, гаї шумлять. Син і питає батька: «Папа, а чого ж ми стільки часу в купі гною жили, коли навколо так гарно». На що батько синові відповідає: «Розумієш, синок, є таке поняття як «родіна». Так от, не хочеться, щоб моя Родіна, і ваша теж, була купою помету. До речі, черв’яки в курячому посліді не живуть – дуже токсичний. Летять думки, летять. Побудували інвестори курники… Почали гроші заробляти… А що має простий житель кобеляцького району, ну з тих, що не втовпився на інвесторську лафу – гроші лопатою загрібати. Відгріб причіп гною курячого – є долар. Гарний, зелененький… Що робити йому, простому жителю? Мовчки нюхати. І упаси Боже курочку чи гусочку тримати в радіусі тридцять кілометрів, по технології ЗАБОРОНЕНО. А там, дивись, в тридцяти кілометровій зоні нікого й не залишиться, бо повітря отруйне, вода отруйна. Що, водопровід проведуть? Ага, чекайте… А з другого боку поглянути, з економічного. На території України виробляється понад 50% курячого м’яса. Від цього навіть існує великий надлишок, який експортують до Росії. По логіці, навіщо інвестору з Росії відкривати бізнес в Україні, щоб потім вироблений продукт везти назад в Росію. Подумаємо, щось тут не так. Дійсно, хоч Росія і велика, але коли діло доходить до екології, то зась. Дозволи, документи, проекти, експертизи. Куди дівати послід? Деякі аграрії кажуть, що це добриво, корисне для землі. Так, добриво, так, корисне, але ж по тонні на гектар. І послід, вироблений по колгоспній технології, тобто – кукурудза, бур’янець – без антибіотиків. Застережу аграріїв-орендаторів, киньте більше ніж 3 тонни на гектар і вже гаманець потоншає так тисяч на 30-50 за гектар (згідно договору оренди не можна погіршувати родючість ґрунту). Вивезли 10 тонн посліду з бройлерної ферми на гектар і гаплик землі так років на десять. А його, посліду, гори, сотні тисяч тонн кожного року діяльності інвесторів. До речі, мене дуже зацікавила одна цифра, яку називають прихильники курників. Вони говорять про можливість внесення 30 тонн курячого посліду на гектар. Не знаю, де вони взяли ці дані. Нібито посилаються на полтавських науковців. В принципі у мене немає підстав сумніватись у фаховості місцевих вчених, але ж… Запитав у місцевих фермерів, а вони: «Боже збав, курячого посліду можна ну тону, півтори на гектар вносити». Перевіряю далі, беру «Довідник по овочівництву», складений В. А. Бризгаловим, доктором сільськогосподарських наук, професором. А там – таблиці, графіки, посилання на дослідження. І чорним по білому норми внесення пташиного посліду – 2-4 тони термічно висушеного і 1 – 1,5 тони звичайного. Не переживайте, ніхто вас не буде заставляти вносити послід в землю. У вас її не буде. Заїжджі бізнесмени куплять її і зроблять відстійники по всьому району (меморандум на продаж землі колись та закінчиться). А там, дивись, увесь Кобеляцький район перетвориться на «родіну черв’ячкову». Поцікавився в районній СЕС та екології, якби я «випадково» висипав причіп агрохімії, та, що залишилась після діянь облавтодору в Бутенки, наприклад, в річку Ворскла. І вся риба, і жаби, і гуси-лебеді попливли б догори дригом, які штрафні санкції мене б чекали? Виявляється так десь при умові, що «впіймали на гарячому» тисяч 200-300 гривень. Понти… А якби воду в усіх криницях отруїв би аміаком та фосфорними сполуками? Так то ще довести потрібно. Воно ж буде діяти потихеньку: гаплик мужикові, гаплик бабі, гаплик селу Красне, гаплик Бутенкам і так далі. 30-кілометрова зона. Козельщина, Царичанка, Решетилівка. Ви чого ухиляєтеся? І вам дістанеться – вітерцем і до вас донесе. Лежу я, а мені сниться, що біля мене молодиця, мац рукою – вона є, а у мене … як після чорнобиля. Скажете, так то ж курник. Так, курник, а ефект той самий – це для тих, хто втече, не захоче нюхати та водичку отруйну пити. Тікати треба зараз, і бажано вночі, щоб сусіди не бачили. Бо теж захочуть. На народна мудрість гласить: «Чим сусідові гірше, тим мені краще», – хай нюхає. Проснувся… Хух… Спина мокра…. Добре, що це тільки сон. Вийшов на вулицю – пташки співають, пахне дощем та квітами – цвіте матіола – нічна фіалка. Як добре, що це лише сон. І не всі сни, як кажуть, збуваються. Все залежить від нас, ми самі будуємо свою долю. P.S. Розказав вам свої сни, а ви вже самі подумайте і вибирайте, що вам до вподоби чи черв’яки з їх Родіною, ми може «мерси» та гольф, та квітучі береги Ворскли. P.S.S. Авторські записи, а також думки, сни захищає закон про авторське право. Тож, велике прохання мої сни не використовувати як аргумент, або як документальне підтвердження в різних владних структурах.

Подобається    0