Люблю мою Вільховатку

Життя проходить дуже швидко, ми стаємо дорослішими, і перед нами відкриваються нові незвідані далі, відкривається дорога у майбутнє. Та де б не були, серце завжди там, де ми народилися, де рідний дім і батьки. Моя маленька батьківщина – це село Вільховатка Кобеляцького району. Розташоване воно серед незвичайної природи: оточене безкраїми полями, вічнозеленим сосновим лісом, затоками річки Ворскли, що протікає під Зміїною горою. Чого тільки варте побачити, як сонце сідає за гору, а його проміння відбиває вода… За це можна віддати все. О, як я люблю природу свого рідного краю! І звичайно ж, і своє село. Воно невелике, і, на мій погляд, це не є недоліком, адже в ньому затишно і приємно. Всі люди знають один одного і живуть ніби однією сім’єю. Село моє найкраще в світі, Його люблю понад усе! Де гнуться в річку верби віти І річка десь у даль тече… Тут промайнуло моє дитинство і шкільні роки. Рідна вільховатська школа – маленький дім великих знань. Тут невеликий педагогічний колектив, яким керує молодий директор Тетяна Коваленко. Взагалі я вдячна усім учителям за науку, яку вони мені передали. Часто в спогадах постає клас, парта, каштани біля школи… Згадуються уроки історії і географії, які викладає Олександр Харченко. Він вимогливий, суворий і, саме головне, він завжди уміє пожартувати. А взагалі кожен учитель особливий. До усього, чому мене навчили у Вільховатці, я тепер додаю знання у Полтавському обласному ліцеї-інтернаті для обдарованих дітей із сільської місцевості імені А.С. Макаренка, що знаходиться у селі Ковалівці Полтавського району. Найперше, що хотілося б сказати – це мальовничий куточок. Тут ніби свій світ, є річка, ліс, а на самій території ліцею ростуть ялинки і берези. Тут незвичайна природа, особливо навесні, коли все яскраво зеленіє і розцвітає. Чесно кажучи, це додає душевної наснаги. У самому центрі цього зеленого царства і розташоване приміщення ліцею. Це велика двоповерхова будівля, у якій міститься найзаповітніше – джерело знань. Це джерело настільки широке і глибоке, що важко і описати, та головне, що воно невичерпне. Хочу зауважити, що цього джерела і не існувало б, якби не вчителі, які його створили. Разом із ними ми тут навчаємося і відпочиваємо. Із першого погляду, навчатися тут складно, але цікаво, особливо в таких умовах, які дає нам ліцей. У нас великі, світлі і затишні класи, у коридорах великі вікна, багато квітів, що створюють маленький оазис, а ще акваріум, біля якого можна відпочити. Взагалі повністю описати ліцей неможливо, його треба тільки побачити. Ми тут здобуваємо міцні знання, змістовно відпочиваємо, беремо участь у різних обласних спортивних, туристичних (у козацькій грі «Джура» посіли друге місце на Всеукраїнському етапі в Києві), мистецьких конкурсах, олімпіадах (у цьому році зайняли 9 призових місць), конкурсі-захисті науково-дослідницьких робіт МАН (11 призових місць), на Всеукраїнському етапі здобули перше місце у секції зарубіжної літератури, друге – в секції археології. Ліцеїсти часто бувають на виставках, у музеях, в театрі імені М.В. Гоголя, у екскурсійних поїздках по різних куточках України, беруть участь у археологічних розкопках… Було б бажання, а справу до душі знайти можна. Випускники закладу навчаються (майже всі) у вищих навчальних закладах Полтави, Харкова, Києва, Ужгорода. Наприклад, мої земляки, Ріта Кузьмяк із Біликів Кобеляцького району стала студенткою Харківського університету архітектури і будівництва, Максим Боков і моя старша сестра Ліля – вчаться у Полтавському національному технічному університеті імені ­­­Юрія Кондратюка, Юра Кравченко із Радянського продовжує навчання у Черкаському педагогічному університеті… Десь на карті України є те місто, де, можливо, буду навчатися і я. Додам лише, що для людини найголовніше, щоб було те місце, де її завжди чекають і люблять. Для мене це село Вільховатка, а тепер ще і Полтавський обласний ліцей-інтернат імені А.С. Макаренка.

Подобається    0