«Не закидайте цю могилу. Завтра в неї Грицька ховатимуть»
Написати цю статтю спонукав сюжет, почутий по кобеляцькому радіо. Жителька Кобеляк Раїса Чиніна розповідала про страшний Голодомор 1932–1933 років, свідком якого була. Мені особисто довелося пережити пізніший голод — 1947 року. Але мої батьки відчули на собі жахіття 1933‑го. Вони розповідали мені про ті події. І в пам’ять про них хочу поділитися спогадами із людьми молодими, тими, хто не знає і навіть не уявляє, як це — помирати від голоду.
Мій тато народився у 1915 році, мама — у 1918. Усе життя вони пропрацювали на землі. Він — трактористом, вона — агрономом. Тому вони добре знали ціну хліба, значення землі-годувальниці. Але не лише професія спонукала їх цього.
Мої батьки були зовсім юними, коли в Україні розпочався вікопомний Голодомор. Усі його жахіття вони відчули, як кажуть, на власній шкурі. Маму, за її словами, від смерті врятувала річка. Її сім’я жила у Нехворощі, поряд із водоймою. Діти робили вудочки і щодня бігали з ними до річки. Велика риба на ті знаряддя звичайно ж не ловилася. Клювали, як правило, малесенькі верховоди чи карасики. Їх і тоді, і зараз пукасями називають. Але й дітям, і дорослим та рибка була найкращою. Вона значила більше, аніж сьогоднішні делікатеси — тунець, сьомга чи омари з устрицями. Пукасі були порятунком від смерті, єдиною їжею для всієї сім’ї. Їх навіть не варили і не смажили. Лише одчищали дерев’яними дощечками від луски і їли сирими.
Батько у ті страшні роки разом із своїм двоюрідним братом пас колгоспного вола. Голод подіяв на братів по-різному. Тато висох, як тріска, а його родич навпаки — опух. Батько розповідав: «Бувало, прямо на пастівнику упаду і прошу брата, щоб підняв мене із землі. Сам встати не міг, сили не було». А коли помер його батько, люди казали: «Не закидайте могилу, бо слідом і Грицька в ній ховатимуть».
Але батько вижив. Вижив завдяки тодішньому голові колгоспу Царичанському (Царство йому Небесне). Голова розпорядився: «Давайте баланди всім по одному черпаку, а Грицькові — два». «Баландою» тоді називали овочевий суп. Часто-густо він був настільки прозорий, що можна було побачити дно миски. Але й така «поживна» страва рятувала життя людей.
А ось голод 1947‑го року випало пережити і мені. Їли тоді лободу, буряки і блини з тирси. Хоча інколи мамі вдавалося ще до сходу сонця спекти хліб. Працювали батьки дуже часто по 20 годин. Пам’ятаю, як ми дітьми носили батькові у полезахисну смугу кисети із тютюном. Він спав прямо у тракторі, а курив, щоб не задрімати на роботі.
Давно вже немає на цьому світі моїх батьків. Але пам’ять про них, про страшні події, які вони пережили, вічна. Зараз усі ми живемо хоча й тяжко, але без війни і голодоморів. Тим більше, потрібно пам’ятати про скороминучість життя. Воно — як спалах сірника у порівнянні із існуванням Всесвіту. І прожити його потрібно по совісті, приносячи користь не лише собі, а й іншим. А щоб жити по совісті, потрібно і пам’ятати. У тому числі й про трагічні сторінки нашої історії.
Мій тато народився у 1915 році, мама — у 1918. Усе життя вони пропрацювали на землі. Він — трактористом, вона — агрономом. Тому вони добре знали ціну хліба, значення землі-годувальниці. Але не лише професія спонукала їх цього.
Мої батьки були зовсім юними, коли в Україні розпочався вікопомний Голодомор. Усі його жахіття вони відчули, як кажуть, на власній шкурі. Маму, за її словами, від смерті врятувала річка. Її сім’я жила у Нехворощі, поряд із водоймою. Діти робили вудочки і щодня бігали з ними до річки. Велика риба на ті знаряддя звичайно ж не ловилася. Клювали, як правило, малесенькі верховоди чи карасики. Їх і тоді, і зараз пукасями називають. Але й дітям, і дорослим та рибка була найкращою. Вона значила більше, аніж сьогоднішні делікатеси — тунець, сьомга чи омари з устрицями. Пукасі були порятунком від смерті, єдиною їжею для всієї сім’ї. Їх навіть не варили і не смажили. Лише одчищали дерев’яними дощечками від луски і їли сирими.
Батько у ті страшні роки разом із своїм двоюрідним братом пас колгоспного вола. Голод подіяв на братів по-різному. Тато висох, як тріска, а його родич навпаки — опух. Батько розповідав: «Бувало, прямо на пастівнику упаду і прошу брата, щоб підняв мене із землі. Сам встати не міг, сили не було». А коли помер його батько, люди казали: «Не закидайте могилу, бо слідом і Грицька в ній ховатимуть».
Але батько вижив. Вижив завдяки тодішньому голові колгоспу Царичанському (Царство йому Небесне). Голова розпорядився: «Давайте баланди всім по одному черпаку, а Грицькові — два». «Баландою» тоді називали овочевий суп. Часто-густо він був настільки прозорий, що можна було побачити дно миски. Але й така «поживна» страва рятувала життя людей.
А ось голод 1947‑го року випало пережити і мені. Їли тоді лободу, буряки і блини з тирси. Хоча інколи мамі вдавалося ще до сходу сонця спекти хліб. Працювали батьки дуже часто по 20 годин. Пам’ятаю, як ми дітьми носили батькові у полезахисну смугу кисети із тютюном. Він спав прямо у тракторі, а курив, щоб не задрімати на роботі.
Давно вже немає на цьому світі моїх батьків. Але пам’ять про них, про страшні події, які вони пережили, вічна. Зараз усі ми живемо хоча й тяжко, але без війни і голодоморів. Тим більше, потрібно пам’ятати про скороминучість життя. Воно — як спалах сірника у порівнянні із існуванням Всесвіту. І прожити його потрібно по совісті, приносячи користь не лише собі, а й іншим. А щоб жити по совісті, потрібно і пам’ятати. У тому числі й про трагічні сторінки нашої історії.
10 грудня 2010, 16:14 | Кобеляки | Суспільство
Додати коментар