Здалися
У цьому номері газети мала вийти в світ стаття про продовження боротьби за кобеляцьку пошту. Відбулася зустріч із співробітниками вузла зв’язку, детальна розмова із ними. Люди були налаштовані досить рішуче. Збиралися записатися на прийом до голови райдержадміністрації, прийти на сесію райради і виступити перед депутатами. Найбільш радикально налаштовані говорили навіть про можливе перекриття транспортного руху на вулиці Шевченка, що в райцентрі. Одним словом, поштовики були налаштовані добиватися збереження районного вузла зв’язку у Кобеляках, а із цим — робочих місць для себе.
Але минуло кілька днів і пролунав сигнал «Відбій». Вже ніхто нікому не пише і не скаржиться, перед депутатами не виступає і, тим більше, не перекриває дорогу. А все через те, що хтось поінформований їм сказав, що питання по пошті вирішене раз і назавжди. Що нібито нічого не добився навіть голова РДА Анатолій Таранушич, який, знову ж нібито, аж тричі їздив до голови облдержадміністрації із проханням залишити в спокої кобеляцьку пошту.
І все. Люди здалися. Напевне здалися вони ще раніше, коли замість радикальних кроків, писали «прошенія» та били чолом перед різного виду та роду чиновниками.
Ну ніяк не можуть второпати українці, що «б’ючи чолом», тобто стоячи раком, свого не доб’єшся. Ну не знає світова історія таких прикладів. Добитися можна виключно силою. І для цього зовсім не обов’язково когось бити, щось трощити чи влаштовувати революції. Є сила-силенна мирних і цілком законних способів. А написати «доброму царю» — то найлегша і найбезперспективніша справа.
Друзі часто говорять: «Ну що ти колотишся. Все пишеш, пишеш про необхідність організовуватись і протестувати. Невже не розумієш, що вся ця писанина є справою марною. Українці не здатні ні до самоорганізації, ні до протесту».
Знаю, що поки що не здатні. Не дає їм цього зробити якийсь генетичний, не пояснюваний логікою, страх. А ще лінь і байдужість. І як співав Володимир Висоцький: «Настоящих буйних мало, вот и нету вожаков».
От і здаються українці без бою. Навіть на виборах висловити протест не можуть. Та нічого, це означає лише одне — ще час не настав. А він обов’язково настане. Якщо, звичайно, ті, що здатні на протест, не плюнуть на все і за кордон не виїдуть.
Але минуло кілька днів і пролунав сигнал «Відбій». Вже ніхто нікому не пише і не скаржиться, перед депутатами не виступає і, тим більше, не перекриває дорогу. А все через те, що хтось поінформований їм сказав, що питання по пошті вирішене раз і назавжди. Що нібито нічого не добився навіть голова РДА Анатолій Таранушич, який, знову ж нібито, аж тричі їздив до голови облдержадміністрації із проханням залишити в спокої кобеляцьку пошту.
І все. Люди здалися. Напевне здалися вони ще раніше, коли замість радикальних кроків, писали «прошенія» та били чолом перед різного виду та роду чиновниками.
Ну ніяк не можуть второпати українці, що «б’ючи чолом», тобто стоячи раком, свого не доб’єшся. Ну не знає світова історія таких прикладів. Добитися можна виключно силою. І для цього зовсім не обов’язково когось бити, щось трощити чи влаштовувати революції. Є сила-силенна мирних і цілком законних способів. А написати «доброму царю» — то найлегша і найбезперспективніша справа.
Друзі часто говорять: «Ну що ти колотишся. Все пишеш, пишеш про необхідність організовуватись і протестувати. Невже не розумієш, що вся ця писанина є справою марною. Українці не здатні ні до самоорганізації, ні до протесту».
Знаю, що поки що не здатні. Не дає їм цього зробити якийсь генетичний, не пояснюваний логікою, страх. А ще лінь і байдужість. І як співав Володимир Висоцький: «Настоящих буйних мало, вот и нету вожаков».
От і здаються українці без бою. Навіть на виборах висловити протест не можуть. Та нічого, це означає лише одне — ще час не настав. А він обов’язково настане. Якщо, звичайно, ті, що здатні на протест, не плюнуть на все і за кордон не виїдуть.
18 лютого 2011, 14:57 | Кобеляки | Редакційна
Додати коментар