Сумний ювілей або Чи відродиться кріпосне право

От і все. Немає вже «Здобутку», господарства, яке славилося на всю Полтавщину високими врожаями, передовими технологіями, дослідними полями кукурудзи та вівцями сокільської породи.
Ні, «Здобуток» не збанкрутував, не припинив своє існування через борги чи стихійне лихо. Ні, економічний стан господарства був одним із найкращих у Кобеляцькому районі. Дві з половиною тисячі гектарів землі, 70 працюючих, новенькі комбайни, трактори, вантажні автомобілі, десятки тонн мінеральних добрив, посівний матеріал, мільйони гривень на рахунку — усе це дозволяло дивитись у майбутнє з оптимізмом. Але зараз з оптимізмом дивляться в майбутнє керівники агрофірми «Добробут», які отримали надбане Миколою Сердюком та його командою багатство. Отримали швидко, безболісно і на законних підставах.
Що ж сталося? Чому припинило своє існування сільсгопідприємство, яке без боргів і проблем готувалося зустрічати своє вісімдесятиріччя? Але не зустріне.
А відбувся звичний для капіталістичного світу процес купівлі-продажу. Частина засновників взяли та й продали свої корпоративні права агрофірмі «Добробут». Кажуть, що засновники «Здобутку» отримають за це кілька мільйонів гривень. І в Кобеляцькому районі з’являться 5 чи 6 легальних мільйонерів. Суми називаються різні — від 500 тисяч до двох з половиною мільйонів «на руки» в залежності від частки засновника. Скільки отримають вони насправді — знатимуть покупці і продавці. Для всіх інших то є комерційною таємницею, причиною для заздрості і приводом для «кухонних» балачок.
Більшість селян, як бутенківських, так і чорбівських, на чиїх землях господарював «Здобуток», поставились до поглинання підприємства «Добробутом» різко негативно. Люди писали листівки, збирали сходки, прохали порятунку у влади. А засновників, котрі продали свої корпоративні права, вважають ледве не зрадниками. Людей можна зрозуміти. Вони знали, що Микола Сердюк вчасно розплатиться за оренду паїв, заплатить податки, їм оброблять городи, їх чоловіки та дружини матимуть стабільну роботу і зарплату. Що ж буде тепер — невідомо. А невідомість завжди лякає.
Зараз колотнеча, яка розпочалася в перших числах березня, вже стихає. Конторські працівники з тихою приреченістю готують документи для майбутньої ревізії, яку проведуть нові господарі, а на дверях адмінприміщення висить оголошення для пайовиків з проханням переоформити договори. Адмінперсонал колишнього «Здобутку» похмурий і небагатослівний. Говорять мало, прізвищ своїх називати не бажають. Кажуть: «Ага, після сходок приїжджали до нас із прокуратури та міліції, брали пояснення і підписку, що ми більше бунтувати не будемо». Не боїться і називає себе лише Валентина Орос, якій втрачати нічого. Жінка говорить: «Продали нас із землею і технікою, як отих кріпаків. Вони ж (засновники — редакція) навіть не спитали нас, не повідомили про свої наміри. Получили перед тим свої дивіденди і продали господарство. Куди нам жалітися? До Президента чи на телебачення звертатися?»
Тішили себе селяни надією на те, що в ситуацію втрутиться районна влада. Але на сходці почули від неї, від влади, що все законно, все нормально і підстав для втручання немає. А що ж колишній керівник, Микола Сердюк? Він коментувати ситуацію відмовляється. Тільки враз почорнів на обличчі і ніби постарів на десяток років. Між тим люди, зайняті у аграрному бізнесі, розповідають, що ситуацію при бажанні можна змінити. Скажімо, у двосторонньому порядку розірвати договори між «Здобутком» і орендарями. Тоді «Добробут» залишиться без землі — головної своєї мети. Могла б втрутитись у ситуацію і держадміністрація. Могла б, але не втрутиться. Напевне, могли б допомогти незадоволеним селянам і юристи. Адже існує безліч «юридичних гачків» та інших механізмів вирішення корпоративних конфліктів. Але до юристів ніхто не звертався.
Цікаву фразу довелося почути від одного з уже, напевне, колишніх працівників «Здобутку»: «Що тепер напишеш? Що не за тих голосували?» Ні, не напишу. Уже попереджав, що хрін від редьки не солодший. Та й не в Партії Регіонів тут справа, хоча й могли б однопартійці у владі хоча б спробувати допомогти своєму колезі Сердюку.
Але згадаю про те, що вже писав. Про те, що в Україні йде боротьба не між партіями, а між великим іноземним капіталом та найманими працівниками, тобто робітниками і селянами. А Партія Регіонів, як і всі інші, — всього-на-всього дрібний гвинтик, механізм у цій боротьбі. І великий капітал тріумфально перемагає. На його боці влада, силові структури, більшість засобів масової інформації.
І так і буде, доки люди не зрозуміють нарешті, що боротьба за власні права є виключно їх справою. Звичайно, поодинці цю махіну не здолаєш. Але ж можна й об’єднатися. Де, в якому господарстві, на якому підприємстві нині є профспілка? Тільки профспілка справжня, а не та, що листівочки та пакети із цукром вручає. А от саме вона і мала організувати мітинг чи страйк у Бутенках, звернутися до суду, до незалежних юристів. Так ні ж, побігли селяни за віковічною звичкою «чолом бити» до доброго царя.
І якщо люди цього не зрозуміють, то буде у нас суцільний «добробут», тобто, запанує в Україні латифундистський капітал. А через якихось 3–4 роки селяни прочитають оголошення: «Негайно з’явитись в контору і отримати п’ять тисяч гривень за гектар землі». А не прийдеш — і того не отримаєш. І це буде закономірно і законно. Тому що кріпаки. Кріпаки, передусім, в душі своїй.

Подобається    0