Звідки походять назви сіл Кишеньки і Ханделеївка?
Частина краєзнавців відносять походження назв цих населених пунктів до козацького часу і пов’язують назву села Кішінка з Запорізьким кошем, а назву с.Ханделеївки (з 1947 р. с.Вільховатка) з відважним запорізьким козаком Ханделеєм. До вашої уваги дещо інша версія, яка підтверджує більш давнє походження цих назв.
Історичні процеси, які відбувалися на території передстепового межиріччя Орелі та Псла в межах сучасної Полтавщини цікавили чимало істориків і краєзнавців. Серед багатьох народів значний слід у вигляді географічних назв на нашій території залишили угорські племена.
Протоугри ще у ІУ-ІІІ тисячолітті до н. е. мешкали в Сибіру, у басейні річок Обі, Іртиша, по річці Білій. Вони мали загальну назву «себер» (звідси і назва «Сибір»). Поступово вони почали розселятися в Приуралля, Поволжя, Казахстан, Північний Кавказ. Під час Великого переселення народів частина угрів була захоплена хвилею цього могутнього руху, частково асимілювалася з гунами, іраномовними протобулгарами, а пізніше з татарами, рухаючись із численним потоком переселенців у середині І тисячоліття н. е. досягла південно-руських степів. Учені вважають, що вони на цій території перебували майже 300 років, аж поки наприкінці IX ст. не відкочували до Панонії і там заснували Угорське королівство.
На Північному Кавказі угорські племена мешкали в Маджарах. Тому і поселення угрів-венгрів стали називатися мажарами. Пізніше в українській мові назва «угри» перетворилася на «угорці», а «маджари» на «мадьяри». Це була та гілка угрів, які після розпаду Великої Булгарії вирушили у південноруські степи і які у «Повісті временних літ» згадуються як білі угри (предки мадьяр).
Мадьярська орда складалася у давнину із семи кланів. Кожен клан мав свого тотема: лебедя, ворону, рябчика чи іншого птаха. Лебедина (чи гусяча) лапка, як і лист лободи, були улюбленим мотивом фіно-угорської давнини.
Наприкінці IX ст. чорні угри з Волго-Уральського регіону мігрували спершу до сучасних українських земель, а потім на захід до Панонії — сучасної Угорщини.
На початку XV ст. угри-маджари знову з’явилися на території Полтавщини але вже як постійні поселенці. Це було пов’язано з трагічною сторінкою в нашій історії.
Після поразки великого литовського князя Вітовта 1399 року у битві із золотоординцями на Ворсклі вороги, мов страшний смерч, пронеслися по нашій землі. Винищуючи все на своєму шляху аж до Києва, вони грабували, убивали людей, захопили великий полон. Міста-фортеці, відроджені Вітовтом, були перетворені на суцільні руїни, на пустуючі городища.
Зібравшись із новими силами, у 20-х роках XV ст. Вітовт зі своїм військом іде у володіння Орди, на Північний Кавказ, в Кабарду. Там він запропонував кабардино-черкеській княгині вивести своїх людей і поселитися з ними на Лівобережжі, у черкаських уходах. Тут потрібно було відроджувати знищені золотоординцями укріплення і захищати кордони його держави. Переселенцями із Північного Кавказу були Кешенський і Маджарів юрти. Значну частину їх, напевне, становили угри-маджари та інші татарські етноси, які й осіли у пониззях Орелі, Ворскли, Псла та Посуллі. У «Книге Большому Чертежу» (Першому географічному опусу Рос. Держави, 1627 р.) на Північному Кавказі згадуються « по реке Куме…7 мечетей татарских, Маджаров юрт да мечеть по другой стороне реки Арак Кешень «.
Про сліди, які залишили ці переселенці з Північного Кавказу на наших землях, чимало говорить глибокий дослідник географічних назв України О. С. Стрижак. У Приоріллі -річки Маджарка і Маджарочка. Тут же на Орелі 1731 року згадується «грунт Филипа Маджара, козака старосанджаровського з ловлями и пасеками». Один із Маджарів був старосанджарським сотником і мав, «крім орної землі, пасіки, млини, броварню, фільварок з гуральнею, ліс під Новими Сенджарами…». Про те й нині нагадує куток Маджари у Нових Санжарах. Та й сама назва Сенджари, напевне, угорсько-тюркських коренів. Про тих переселенців XV століття ще довго нагадували і річка Кума, село і річка Кишінька (Кишенька). Після численних погромів Менглі-Гирея наприкінці XV ст. — на початку XVI ст. у 1552 році згадується і Кешенський ухід.
Поселення Ханделеївка виникло як прикордонний пункт, вірогідно, в І половині XV ст. Назва села свідчить, шо засновниками його були вихідці з Кабарди («хана», «хане» у тюркських та іранській мовах означає «поселення», «дім»). Місцезнаходження поселення на правому березі річки Ворскли, в оточенні лісів, робило його вигідним стратегічним пунктом. Поселення на лівому березі — більш пізнього походження (кін. XVII — поч. XVIII ст.).
Археологічна наука дає численні підтвердження цій теорії. Охоронні дослідження на Чирвиному горбі неподалік с.Дмитрівка (м. Комсомольськ.) лід керівництвом О.Б Су-пруненка виявили некрополь 3-х дитячих поховань віком 1–12 років. Комплекс є однією з дуже рідкісних і надзвичайно важливих археологічних знахідок, які засвідчують перебування у Лівобережному лісостепу між Оріллю і Сулою давньоугорського напівкочового населення. Серед цінних знахідок — бляшки — прикраси для пояса — з бронзи, вкриті сріблом, у візерунках яких використовуються мотиви трилисника, пагонів та квітів, притаманні давньоугорському мистецтву. Подібні знахідки виявлені у похованні кочівника біля с.Твердохліби Дашківської сільської ради Кобеляцького р-ну та с.Шушвалівка Глобин-ського р-ну.
Цікава знахідка була виявлена на березі Орелі в околицях м.Царичанки, колишнього Кобеляцького повіту, човен-довбанка довжиною 3,83 м, датованого за допомогою ра-діовуглецевого аналізу 1217–1297 рр. Цей зразок плавзасобу післямонгольської епохи зберігається у Дніпропетровському історичному музеї.
Найвідомішою із групи пам’яток післямонгольської доби є Кишеньківське поселення, що знаходилося у гирлі Ворскли, на території колишнього села Правобережна Кишенька Кобеляцького району. Рештки поселення золотоординської доби знаходилися практично в центрі колишнього затопленого села і займали площу до 2 га.. Краще зберігся некрополь цього поселення в урочищі Мечеть, який досліджувався археологами ще у 1912 році. Кладовище займає площу понад 6 га. Тут знаходяться фундаменти двох купольних гробниць і виявлені рештки основ ще двох мавзолеїв.
Ще один ґрунтовий некрополь, вірогідно, невеликого поселення золотоординського часу виявлено 1995 р. у с. Старі Санжари, Новосанжарського району. Останніми дослідженнями курганів у гирлі р. Псла 2004 р. під керівництвом О. Б. Супруненка виявлено більше півтора десятка впускних поховань золотоординської доби. Вони складають своєрідний некрополь великого кочовища і позначають, вірогідно, місце розташування ставки одного із кочівницьких феодалів, який здійснював контроль за підвладним населенням регіону. Крім того, матеріали ХІІІ-ХІ\/ст.. відкриті у подніпровських селищах: Комсомольську, околицях Григоро-Бригадирівки, Павлівки, Світлогірського, Орлика і Радянського Кобеляцького району.
Отже, дані археологічної науки підтверджують, що тривалий час угри проживали на наших землях поруч чи спільно з давніми болгарськими тюркомовними племенами. Від угрів-мадьяр залишилися не лише географічні назви, а й матеріальні свідчення їхнього перебування на сучасних українських землях у вигляді залишків поселень та поховань. Тож чекатимемо від археологів нових відкриттів, які проллють світло на темні плями в історії нашого краю.
Історичні процеси, які відбувалися на території передстепового межиріччя Орелі та Псла в межах сучасної Полтавщини цікавили чимало істориків і краєзнавців. Серед багатьох народів значний слід у вигляді географічних назв на нашій території залишили угорські племена.
Протоугри ще у ІУ-ІІІ тисячолітті до н. е. мешкали в Сибіру, у басейні річок Обі, Іртиша, по річці Білій. Вони мали загальну назву «себер» (звідси і назва «Сибір»). Поступово вони почали розселятися в Приуралля, Поволжя, Казахстан, Північний Кавказ. Під час Великого переселення народів частина угрів була захоплена хвилею цього могутнього руху, частково асимілювалася з гунами, іраномовними протобулгарами, а пізніше з татарами, рухаючись із численним потоком переселенців у середині І тисячоліття н. е. досягла південно-руських степів. Учені вважають, що вони на цій території перебували майже 300 років, аж поки наприкінці IX ст. не відкочували до Панонії і там заснували Угорське королівство.
На Північному Кавказі угорські племена мешкали в Маджарах. Тому і поселення угрів-венгрів стали називатися мажарами. Пізніше в українській мові назва «угри» перетворилася на «угорці», а «маджари» на «мадьяри». Це була та гілка угрів, які після розпаду Великої Булгарії вирушили у південноруські степи і які у «Повісті временних літ» згадуються як білі угри (предки мадьяр).
Мадьярська орда складалася у давнину із семи кланів. Кожен клан мав свого тотема: лебедя, ворону, рябчика чи іншого птаха. Лебедина (чи гусяча) лапка, як і лист лободи, були улюбленим мотивом фіно-угорської давнини.
Наприкінці IX ст. чорні угри з Волго-Уральського регіону мігрували спершу до сучасних українських земель, а потім на захід до Панонії — сучасної Угорщини.
На початку XV ст. угри-маджари знову з’явилися на території Полтавщини але вже як постійні поселенці. Це було пов’язано з трагічною сторінкою в нашій історії.
Після поразки великого литовського князя Вітовта 1399 року у битві із золотоординцями на Ворсклі вороги, мов страшний смерч, пронеслися по нашій землі. Винищуючи все на своєму шляху аж до Києва, вони грабували, убивали людей, захопили великий полон. Міста-фортеці, відроджені Вітовтом, були перетворені на суцільні руїни, на пустуючі городища.
Зібравшись із новими силами, у 20-х роках XV ст. Вітовт зі своїм військом іде у володіння Орди, на Північний Кавказ, в Кабарду. Там він запропонував кабардино-черкеській княгині вивести своїх людей і поселитися з ними на Лівобережжі, у черкаських уходах. Тут потрібно було відроджувати знищені золотоординцями укріплення і захищати кордони його держави. Переселенцями із Північного Кавказу були Кешенський і Маджарів юрти. Значну частину їх, напевне, становили угри-маджари та інші татарські етноси, які й осіли у пониззях Орелі, Ворскли, Псла та Посуллі. У «Книге Большому Чертежу» (Першому географічному опусу Рос. Держави, 1627 р.) на Північному Кавказі згадуються « по реке Куме…7 мечетей татарских, Маджаров юрт да мечеть по другой стороне реки Арак Кешень «.
Про сліди, які залишили ці переселенці з Північного Кавказу на наших землях, чимало говорить глибокий дослідник географічних назв України О. С. Стрижак. У Приоріллі -річки Маджарка і Маджарочка. Тут же на Орелі 1731 року згадується «грунт Филипа Маджара, козака старосанджаровського з ловлями и пасеками». Один із Маджарів був старосанджарським сотником і мав, «крім орної землі, пасіки, млини, броварню, фільварок з гуральнею, ліс під Новими Сенджарами…». Про те й нині нагадує куток Маджари у Нових Санжарах. Та й сама назва Сенджари, напевне, угорсько-тюркських коренів. Про тих переселенців XV століття ще довго нагадували і річка Кума, село і річка Кишінька (Кишенька). Після численних погромів Менглі-Гирея наприкінці XV ст. — на початку XVI ст. у 1552 році згадується і Кешенський ухід.
Поселення Ханделеївка виникло як прикордонний пункт, вірогідно, в І половині XV ст. Назва села свідчить, шо засновниками його були вихідці з Кабарди («хана», «хане» у тюркських та іранській мовах означає «поселення», «дім»). Місцезнаходження поселення на правому березі річки Ворскли, в оточенні лісів, робило його вигідним стратегічним пунктом. Поселення на лівому березі — більш пізнього походження (кін. XVII — поч. XVIII ст.).
Археологічна наука дає численні підтвердження цій теорії. Охоронні дослідження на Чирвиному горбі неподалік с.Дмитрівка (м. Комсомольськ.) лід керівництвом О.Б Су-пруненка виявили некрополь 3-х дитячих поховань віком 1–12 років. Комплекс є однією з дуже рідкісних і надзвичайно важливих археологічних знахідок, які засвідчують перебування у Лівобережному лісостепу між Оріллю і Сулою давньоугорського напівкочового населення. Серед цінних знахідок — бляшки — прикраси для пояса — з бронзи, вкриті сріблом, у візерунках яких використовуються мотиви трилисника, пагонів та квітів, притаманні давньоугорському мистецтву. Подібні знахідки виявлені у похованні кочівника біля с.Твердохліби Дашківської сільської ради Кобеляцького р-ну та с.Шушвалівка Глобин-ського р-ну.
Цікава знахідка була виявлена на березі Орелі в околицях м.Царичанки, колишнього Кобеляцького повіту, човен-довбанка довжиною 3,83 м, датованого за допомогою ра-діовуглецевого аналізу 1217–1297 рр. Цей зразок плавзасобу післямонгольської епохи зберігається у Дніпропетровському історичному музеї.
Найвідомішою із групи пам’яток післямонгольської доби є Кишеньківське поселення, що знаходилося у гирлі Ворскли, на території колишнього села Правобережна Кишенька Кобеляцького району. Рештки поселення золотоординської доби знаходилися практично в центрі колишнього затопленого села і займали площу до 2 га.. Краще зберігся некрополь цього поселення в урочищі Мечеть, який досліджувався археологами ще у 1912 році. Кладовище займає площу понад 6 га. Тут знаходяться фундаменти двох купольних гробниць і виявлені рештки основ ще двох мавзолеїв.
Ще один ґрунтовий некрополь, вірогідно, невеликого поселення золотоординського часу виявлено 1995 р. у с. Старі Санжари, Новосанжарського району. Останніми дослідженнями курганів у гирлі р. Псла 2004 р. під керівництвом О. Б. Супруненка виявлено більше півтора десятка впускних поховань золотоординської доби. Вони складають своєрідний некрополь великого кочовища і позначають, вірогідно, місце розташування ставки одного із кочівницьких феодалів, який здійснював контроль за підвладним населенням регіону. Крім того, матеріали ХІІІ-ХІ\/ст.. відкриті у подніпровських селищах: Комсомольську, околицях Григоро-Бригадирівки, Павлівки, Світлогірського, Орлика і Радянського Кобеляцького району.
Отже, дані археологічної науки підтверджують, що тривалий час угри проживали на наших землях поруч чи спільно з давніми болгарськими тюркомовними племенами. Від угрів-мадьяр залишилися не лише географічні назви, а й матеріальні свідчення їхнього перебування на сучасних українських землях у вигляді залишків поселень та поховань. Тож чекатимемо від археологів нових відкриттів, які проллють світло на темні плями в історії нашого краю.
Додати коментар