2300 кілометрів на милицях
Нам удалося познайомилися з цим чоловіком. Шістдесятирічний Олександр Мазуренко — мешканець Донецької області, інвалід другої групи. Цей похід присвячений 25-ій річниці Чорнобильської катастрофи. Пішки на милицях він проходить навколо зони зараження дорогами України, Росії та Білорусії. У ніч на 26 квітня Олександр стартував з Донецька. Маршрут, за яким рухається чоловік складає близько 2300 кілометрів. Він проходить такими містами: Донецьк — Дніпропетровськ — Кременчук — Черкаси — Канів — Прилуки — Суми — Курськ — Орел — Брянськ — Гомель — Пінськ — Луцьк — Рівне — Житомир. Фінал планується у Києві на День незалежності.
Мета цієї ходи — привернути увагу суспільства і владних структур до необхідності вжиття невідкладних дієвих заходів для допомоги постраждалим і реабілітації забруднених земель. «Кожного дня, — каже Олександр, — я проходжу по 25 кілометрів і більше. Раніше працював залізничником. У 46 років порушив правила техніки безпеки і втратив ногу. Звичайно, сам винен… Завжди вів активний спосіб життя, а тут таке… Та колись, лежачи на дивані, жінка дала мені почитати газету. У ній було написано про одного народного депутата, який на знак протесту пройшов певний маршрут. Ця думка мені засіла в голову. І я вирішив довести всім, що я теж можу, і навіть більше! Зробив нишком воза. Зараз він важить близько п’ятдесяти кілограмів. Уже не знаю, що з нього викидати. У ньому, правда, не так уже й багато, тільки те, що знадобиться в дорозі. Першого разу я пройшов 1600 кілометрів за 72 дні. Навіть книжку про це написав! Після цього думав, більше не піду, бо дуже важко. Того разу мене ще й обікрали в дорозі. Пройшов Крим, на колінах піднімався на Говерлу, це ще один мій особистий рекорд. Так в мене почалася так звана хвороба альпініста. Я не можу зупинитися на досягнутому і кожного разу доводжу собі, що я можу більше і більше. Звичайно, хотілось би, щоб мій рекорд занесли до Книги рекордів Гіннеса. Та це фінансово дуже накладно, і я не знаю, чи проходив хтось більше. Мене нагородили орденом Івана Богуна та присвоїли звання полковника українського козацтва. Обіцяли машину, та, мабуть, забули (сміється — авт.) Взагалі, все це я роблю не заради слави, грошей чи нагород, я хочу довести всім, що наша славна Україна — найкраща! Коли вперше побував на могилі Шевченка — я плакав, бо залунала музика і переді мною відкрилась майже вся Україна.
З грошима і харчами проблем немає. Багато зупиняється людей, щоб підвезти чи чимось допомогти. Ось, наприклад, в Могилеві Царичанського району в мене зламався віз, то люди допомогли його полагодити. Ночую, де застане ніч. Люди скрізь однакові, і скрізь однаково ставляться до мене, незалежно від місця проживання чи статусу. За 20 днів шляху вже декілька разів спілкувався з журналістами, наприклад в Царичанці, Павлограді та Дніпропетровську. Сім’я мене цілком підтримує. З ними спілкуюсь по телефону. Правда, зарядки хватає всього на два дні, приходиться просити в людей підзарядити його. Проблеми, які виникають в дорозі, це те, що від пройденого шляху болять руки і нога. Стирається черевик. Ось оцей (показує — авт.) зашив білими нитками, бо розлізається. Помитись нема де. Весна холодна. Та скоро потепліє і буду купатись в річці. Диких звірів не зустрічав, лише змії, та чув, що в Запорізькій області є вовки. Я їх не зустрічав, слава Богу…».
Олександр рухається по шість годин на день. Раніше тренувався, та це йому не допомогло. За новинами слідкувати не вдається. «Бо коли пройдеш 20 кілометрів, — каже чоловік, — хочеться тільки одного — спати. Та все ж таки життя в нашій державі покращується, — зауважив він, — село осучаснюється, багатіє».
На досягнутому Олександр Григорович не зупиниться. У планах — підкорити Європу. «Та там по дорогах так не ходять, — зауважив він, — інвалід має їздити на спеціальних автомобілях. Також має бути спеціальний супровід, а хто мене буде супроводжувати?». Олександр зачитав нам вірша Ліни Костенко і попросив записати: «Ой у полі три тополі, та всі не зелені. Ой у полі криниченька з поліетилену…».
«Я ще багато знаю віршів, — сказав він, — і Шевченка, і Олійника».
Наостанок, чоловік з посмішкою відмітив цікаву назву нашого міста і побажав читачам газети благополуччя і процвітання, адже саме тоді буде багатою та гарною вся держава. Поки автор цієї статті проводила розмову, немало громадян проявляли цікавість до Олександра. Декілька навіть зупинилось, щоб не просто подивитись, а дати грошей чи чимось допомогти. Матимемо надію, що в цього чоловіка все вийде, адже він, незважаючи на хворобу,— повний сил та оптимізму.
Додати коментар