Про них треба згадувати щодня

Про них треба згадувати щодня
У Міжнародний день інвалідів представники влади відвідали людей з обмеженими можливостями та вручили їм продуктові набори. Розвозити подарунки інвалідам вирушили начальник управління праці та соціального захисту населення Наталія Гомля та виконуючий обов’язки директора територіального центру Володимир Петрук. Спершу службовий автомобіль управління праці вирушив до не дуже далекого від райцентру села Дубина. Там разом із батьками мешкає п’ятнадцятирічний Саша Іванов. Хлопець фізично розвинутий, непогано навчається у школі, от лише… практично позбавлений зору. Одним оком Саша не бачить повністю, іншим — лише на пару відсотків. Не дивлячись на це, гостей із Нових Санжар юнак зустрів усмішкою. І хоча бачити співрозмовників він не міг та орієнтуючись на голос розмовляв і поводився дуже впевнено. Лише коли Наталія Гомля вручала йому подарунковий набір, Саша невпевнено простягнув уперед не ту руку і… натрапив на пустоту. Розгублено усміхнувся, а потім таки взяв пакунок іншою рукою. — Він вдома по пам’яті орієнтується, — розповідає мама хлопця, Тетяна Олександрівна. — А от у незнайомій обстановці губиться. Говорить, що бачить де темніша пляма, туди і йде — гадає, що то двері… Проводжає Сашко нас також усмішкою. Ще й жартує. Говорить, що слухатися батьків не обов’язково, але він все-таки буде. Повертаємось до Нових Санжар. Машина зупиняється біля охайного подвір’я на якому стоїть така ж чепурна і охайна хатинка. Господиня — Поліна Олександрівна Носенко — зустрічає нас на порозі. І одразу просто-таки вражає своєю бурхливою енергією, оптимізмом і надзвичайною пам’яттю. Навіть закрадається підступна думка — невже сталася помилка? Невже ця активна і жвава людина має інвалідність першої групи? А Поліна Олександрівна, підтверджуючи сумніви журналіста, з легкістю пригадує події півсторічної давнини, називає імена і прізвища людей, з якими зустрічалася одразу після війни. — Мені зараз вісімдесят п’ять років. — Посміхається Поліна Олександрівна. — І я ще хочу жити! Щоб ви до мене приїздили ще не один раз. А от у будинку Постольників гостей хоч і зустрічали привітно, однак попрохали не фотографувати, щоб не тривожити маленьку Сашу. Дівчинка зустріла появу кількох незнайомих їй людей насторожено, але подарованій ляльці посміхнулась більш привітно. Було б добре, якби ця рожева лялька принесла маленькій Саші хоч трохи справжньої радості. Великі дяді і тьоті тим часом говорили про дорослі справи із мамою дівчинки. — Нам би хотілося більше гуляти, — пояснила Вікторія Постольник, — але Сашенька дуже виросла і тепер наша коляска вже мала, потрібно більшу. Наталія Гомля пообіцяла жінці допомогти із вирішенням цієї проблеми. Того дня працівники управління праці та територіального центру відвідали ще родину новосанжарців — інвалідів‑чорнобильців Жанни та Михайла Єфіменків, 103 річну жительку Шпортьків Дарію Романець та мешканок Полузірського будинку ветеранів. Всім вручили продуктові набори, поцікавились проблемами. І шкода бере лише за те, що всі ми — від найпростішого жителя району до найвищого керівника згадуємо про інвалідів частіше лише ось так — «до дати». А їм важко щодня. Набагато важче, ніж нам — замученим кризою, грипом і політикою, але живим і здоровим. Давайте про це не забувати…
Автор: Володимир Паршевлюк, exo.in.ua'>ЕХО з регіону
11 грудня 2009, 12:30 | Нові Cанжари | Суспільство

Читайте також:


Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.