Моя рідна школа

У цьому році Кобеляцькій міській школі № 2 виповнюється 35 років. Нижче друкуємо спогади людини, котра напряму причетна до її будівництва.
Кобеляцька «друга» школа є для мене по-справжньому рідною. Ні, вчитися у ній не довелось, адже випустився у житті у часи, коли цього навчального закладу не було навіть у проекті. У 1975 році, коли її почали будувати, мені виповнилось 25 років і я вже працював заступником директора школи з господарської частини. Саме в цей час почали заливати фундамент під будівлю. Без перебільшення можна стверджувати, що цієї новобудови очікувало все місто. І початок робіт кобелячани зустріли з ентузіазмом. У цьому ж році швейною фабрикою на будівництво було перераховано 170 тисяч радянських рублів. На них закупили телевізори, магнітофони, апаратуру для лінгафонного кабінету та інше обладнання.
Самі ж будівельні роботи розпочалися восени 1975 року. Споруджували школу ударними темпами. Робітники ПМК-69, яке тоді очолював Анатолій Проскурня, працювали в три зміни. До першотравневих свят вже стояла «коробка» школи та розпочались внутрішні роботи. Будматеріалів було стільки, що для їх складування задіяли всі приміщення старої школи, літній кінотеатр у парку Богдана Хмельницького (зараз там майданчик для гри у футбол), підвали СПТУ-43 (аграрний ліцей).

Меблі в школу ми везли, ховаючись від «даїшників».
А коли почали завозити меблі, радість від очікування закінчення будівництва швиденько потьмяніла. Столи і стільці знаходились у такому жалюгідному стані, що про встановлення їх у новенькій школі не хотілося й думати. Що ж робити? А тут ще й рішення приймати нікому: директор школи Ольга Корсун знаходилась у лікарні, інший відповідальний працівник Вадим Михайловський раптово перевівся в іншу школу, педагоги — у відпустках. Довелось приймати рішення мені, молодому 25-річному спеціалісту. Ох і тяжкий то був час. Із 6 до 22-ї години працюєш на будівництві, а вночі готуєш документи. Спав по 4–5 годин на добу. Витримував лише завдяки молодому організму.
Отже, привезені меблі годилися лише на дрова. А на календарі — кінець липня, до початку нового навчального року залишається трішки більше місяця. Після звернення до обласного управління освіти надходить «добро» на завезення інших меблів. Але з умовою: привезти їх у Кобеляки потрібно власними силами. А це — велика проблема. Транспорт у Кобеляках був, але… Серпень же — жнива у розпалі. У ті часи у «даїшників» було розпорядження слідкувати, щоб усі машини працювали на перевезенні зерна. Це зараз — гроші заплатив за вантажівку і їдь, куди забажаєш. А тоді все було суворо за вказівкою. Зірвеш жнива — підеш з роботи, а то й за ґрати сядеш. Тому можу лише уявити, як «тряслися» тодішні голова міськради Ігор Мірчук, директор автопарку Анатолій Ємець та керівник «Сільгосптехніки» Анатолій Остапенко, до яких звернувся за допомогою. Тряслися, але допомогли. Ми пішли на хитрість: обтягли вантажівки тентами, щоб не видно було, що у них у кузовах. І поїхали у далеку Вінницю по столи і парти.

Зона моя, зона
У Вінниці мене очікував черговий, не надто приємний, сюрприз. Виявилось, що меблі виготовляли «зеки», тобто засуджені. І не прості, а запеклі злочинці, котір сиділи від «десятки» до довічного ув’язнення. Та нічого — все пройшло нормально. Але всі меблі забрати не вдалося. Довелось їхати у Вінницю вдруге. А вже 27 серпня. Не буде меблів — не розпочнеться й навчальний рік. І «полетять шапки». Приїжджаємо ми о восьмій ранку 29 серпня на знайому нам «зону». Стоїмо добу, а нас ніхто завантажувати не збирається. Підходжу до начальника зони, а він і каже: «Я на вас злий, грузити меблі не будемо». За що він злий, виясняти часу немає. Біжу до начальника колонії. І вже не прошу, а вимагаю, щоб нам видали меблі. Думаю, вигляд і настрій у мене були такі, що можна одразу до «зеків» відправляти. Щось я кричав йому, щось доводив, нагадував про тисячу діток, котрі не підуть до школи. Всього не пам’ятаю. Отямився лише у той момент, коли він викликав до кабінету начальника зони і при мені наказав йому негайно завантажити машини меблями. А потім показав на мене пальцем і сказав: «Оце б мені пару таких працівників у поміч».

Ішла лінійка, а старшокласники збирали меблі
Врешті-решт парти привезли. Але в останній день. Уже на плацу перед новою школою збираються батьки, учні, гості свята, а на задвірках стоїть машина з меблями. І доки адміністрація свідомо затягувала з її проведенням лінійки, ми із старшокласниками у шаленому темпі розвантажували і скручували парти. І встигли. І коли, нарешті, пролунав перший дзвоник, усі зайшли у класи і «охнули» від захвату.
А ми з кількома робітниками сиділи на подвір’ї і хекали від напруження. А дехто й за сердечко тримався.
Школа на той момент була найкраща у Полтавській області зі спортивного оснащення. Одного лише інвентаря закупили на 300 тисяч. А магнітофони, а телевізори, а токарні і столярні верстати. Пісня, а не школа!
Зараз, користуючись нагодою, вітаю всіх педагогів із Днем знань та Днем учителя. І виношу щиру подяку ветеранам Тетяні Грушко, Акиму Дубині, Миколі Скляренку, Вірі Чигирин, Аллі Козловій, Валентині Андрійко, Віктору Сахну, Станіславу Челідзе, Людмилі Осауленко, Галині Онищенко, Раїсі Телятник, Фені Кібець, Любові Несвіжій, Галині Лисовській.
Із святом вас, шановні!

Подобається    0