Сергій Гончаренко мріє... потрапити до інтернату

Чоловік є фактично безхатченком. З настанням холодів переживає справжню скруту.
Кобеляцькі безхатченки або «бомжі», як їх частіше називають, на відміну від своїх колег з великих міст, не стають жертвами квартирних афер. Як правило, вони втрачають житло і опиняються на вулиці через проблеми з алкоголем або законом. Одні пропивають все і вся, інші повертаються «на згарище» після довгої «відсидки».
Кобелячанин Сергій Гончаренко згідно з документами житло має. Йому належить невеличка хатинка на околиці райцентру. Будівлю кілька десятиліть тому придбав його нині покійний батько. Купив її ще за три тисячі радянських рублів. І віддав синові.
Нині «житло» Гончаренка являє собою перехняблену напівзруйновану будівлю без шибок у вікнах. «Заходьте, покажу свої «хороми», — говорить чоловік, причиняючи вхідні двері. На дверях — замок, тобто, звичайна мотузочка, яка є швидше символом. Та й навіщо ту хату закривати. Адже всі шибки у вікнах вибиті.  Всередині теж повна руїна. Через провалену стелю в одній з кімнат видно покрівлю. А через отвори в даху можна милуватись небом. Але Гончаренку нині не до романтичних сентенцій. «Оце вже ноччю зовсім не сплю, бо холодно, — розповідає чоловік, показуючи свою спальну кімнату. — Малишня вікна як повибивала, так вітер в хаті й гуляє. Літом то гарно, а ось зімою замерзаю». Спить чоловік на ліжку. Воно єдине з меблів уціліло. Лягає спати, не роздягаючись, а вкривається благенькою ковдрою та різним лахміттям, розкиданим по кімнаті. Нинішня напрочуд тепла і суха осінь дала йому змогу протриматись у такому «житлі» аж до кінця жовтня. Але з настанням перших морозів у Сергія почалися справжні проблеми. Коли востаннє мився — він не пам’ятає. Дуже боїться підхопити вошей. Спеціально для зустрічі із журналістом безхатченко одяг світлу фірмову куртку. Її йому подарували в одному з притулків, де він у свій час жив.

«Колись я був Сергій Вікторович, а зараз — гімно»

Зараз Сергієві Гончаренку 55 років. Він не має ні роботи, ні сім’ї, ні житла. Не має й інвалідності, хоча у 1982 році потрапив в аварію і отримав переломи обох ніг. А років 30 тому він був поважною і шанованою людиною. Адже в часи радянського дефіциту працював комірником на міжрайбазі у Бутенках. «Посуда, сервізи, хрусталь — усе в моєму віданні було», — згадує ті часи чоловік. І зітхає: «Шо ти, тоді я був Сергій Вікторович, а зараз — гімно».
Гончаренко не приховує, що мав проблеми з алкоголем. Через це і втратив чимало у своєму житті. Зараз говорить, що не п’є. На це у нього просто немає грошей. На прожиття собі чоловік заробляє, порпаючись у мотлосі на кобеляцьких смітниках. «От учора удачний день був, найшов металу аж на двадцять гривеників. Пішов, здав, наївся на тиждень уперед».
Зараз йому допомагає сусідка Катерина Хоменко. Вона інколи годує чоловіка. «Піду до неї, вона мені в банку гарячого насипе, я й поїм, — говорить Гончаренко. — Та все врем’я до неї не походиш, сама ж вона не багачка».
За його словами, він мріє потрапити в якийсь будинок-інтернат, бажано в Ліщинівський, яким завідує депутат облради Анатолій Шкарбан. Клянеться: «Я б там усе робив, я багато вмію».
Ми зв’язались із Анатолієм Миколайовичем по телефону. Він пояснив, що згідно із законодавством не має права взяти Гончаренка під свою опіку. Адже той не є інвалідом, має родичів і не досяг пенсійного віку.
Немає у Гончаренка і перспектив на отримання так званого соціального житла у Кобеляках. Адже на папері хата в нього є. Нехай без вікон, без дверей, але є. Крім того, за словами секретаря міськради Сергія Галушка, Гончаренко навіть не звертався за допомогою. Його і в черзі на отримання житла немає.
У Кобеляках у квартирній черзі налічується 150 чоловік
За даними міськради, на отримання житла у місті претендують 150 чоловік. Із них 50 — пільговики. А один чоловік є так званим першочерговиком. Він — інвалід війни.
Шанси набути житло у цих людей досить примарні. За останні 6 років безкоштовне житло отримали лише 7 жителів міста. Один із них — інвалід війни Сапармурад Ніязов. Гроші на придбання двокімнатної квартири для фронтовика надійшли прямо із Кабінету Міністрів України. Міська рада оголосила відкриті торги і придбала двокімнатну квартиру за 140 тисяч гривень. Шестеро інших кобелячан отримали так зване соціальне житло. У основному це люди, котрі до 2005 року проживали у гуртожитку по вулиці Полтавській. Ту будівлю віддали для реконструкції під житловий будинок для молодих сімей. А найменш соціально захищених переселили в квартири по вулиці Чернишевського.
Тридцятип’ятирічна Катерина Майборода — одна із тих, кому міськрада у 2005 році виділила квартиру. Жінка працює прибиральницею у міській школі №2. Живе разом із тринадцятирічним сином.
У 2005 році Катя ледве не останньою виселилася із колишнього гуртожитку «Райагробуду». Згадує ті часи, як один суцільний кошмар. Розповідає: «Вже все повідключали: і опалення, і світло, всі виїхали, а я трималась до морозів. Уже й новий власник будинку з’явився, і меблі мої винесли, а я трималася. Бо куди ж мені було йти?»
Будівля колишнього гуртожитку вже давно відремонтована і квартири в ній заселені молодими сім’ями. Але Катерина Майборода там житла не отримала. Говорить, що все одно не змогла б виплатити кредит за квартиру.
Натомість міськрада надала їй так зване соціальне житло. Це квартири, які знаходяться у комунальній власності і в які поселяються незаможні і бездомні кобелячани. У них в основному переселились мешканці колишнього гуртожитку.
Катерина Майборода із сином живе у кімнатці площею близько шести квадратних метрів. У ній розміщаються стіл, шафа для одягу, телевізор і два дивани. Причому один з них не розкладається — для цього недостатньо місця. Але й такому житлу жінка радіє. Говорить: «Із моєю «мінімалкою» та допомогою як матері-одиначці мені більше нічого не світить».
Із лютого 2011 року у Катерини Майбороди почались проблеми і з цим незавидним житлом. Саме тоді вже вдруге вибухнув газовий котел «Термолюкс». Грошей на придбання нового приладу у неї немає. Зараз обігрівається електронагрівачами. Скаржиться: «Була у Ісипа, він каже, заплатіть половину, а іншу ми дамо. А в мене й половини немає. Піду тепер до Таранушича, колись його попередник Решетило мені допоміг, може й цей зглянеться».
Новий котел коштує близько двох тисяч гривень. Виготовити проект на його встановлення Петро Маник, керівник кобеляцького підрозділу «Полтавагаз», пообіцяв безкоштовно. Встановлять газовики і лічильник. А ось котел… Можливо, випадково ця стаття зацікавить когось із заможних кобелячан, тих, для кого тисяча-півтори гривень не є життєво необхідною сумою. Загляньте на вулицю Чернишевського, 6 — там живуть люди, яким ці гроші дуже потрібні.
…Між тим, Сергій Гончаренко із настанням холодів збирається шукати прихистку в одному із притулків для бездомних, які утримуються за кошти релігійних громад. Таких притулків у районі два — у селах Гайове і Коваленківка. Гончаренко там  жив і раніше. Але, за його словами, почав конфліктувати з одним і тамтешніх мешканців і поїхав у Кобеляки. Хоча дехто говорить, що безхатченки не затримуються у притулках тому, що там примушують працювати.
Шанс отримати інвалідність, а з цим і проживання в інтернаті, у Сергія Гончаренка є. Василь Рафальський, голова спеціальної медичної комісії при районній лікарні, пояснив: «Він же до нас не звертався. Звернеться — обстежимо. Можливо, якісь документи знайдуться. Якщо ноги ламав, то це серйозні травми, може інвалідність бути».
Цю інформацію ми передали Гончаренку.

Подобається    0