Стати «самашедшим»
Учора дочитав роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшего». Книгу, яку давно вже хотів прочитати. Але все руки не доходили. Та й коштував роман недешево. Довелося чекати, доки «Записки…» дасть почитати хтось із знайомих. Спасибі добрим людям, дали.
Книга сподобалась, хоча читати її було досить важко. Адже у романові без купюр та прикрас розповідалося про чотирирічний період з новітньої історії України. Такого, напевно, не напишуть у шкільних підручниках і не включать до шкільної програми. Навряд чи вчителі історії розповідатимуть своїм учням про убивство київського журналіста Гії Гонгадзе. Про кількарічну епопею з експертизами його тіла, коли кожна нова заперечувала попередню: «він», «не він», «його голова», «не його тіло». Навряд чи шкільному вчителю історії доведеться пояснювати допитливим школярикам: чому ж так і не були знайдені вбивці та, що важливіше, замовники. І, звичайно ж, у жодному підручнику історії не будуть писати про міліціонерів, які раптово кінчають життя самогубством, двічі стріляючи собі у голову.
Це все не потрапить у підручники, але усе це було в історії України. І з’явилось на сторінках роману Ліни Костенко. Туди потрапило іще багато чого такого, що дозволяє вже навіть тепер, з відстані усього семи-восьми років після описаних подій, проводити цікаві паралелі. У книзі описується, як найдемократичніша країна Америка на початку тисячоліття шукала зброю масового знищення в Іраку. Про розв’язану там американцями війну, про Саддама Хусейна, якого вони довго ловили, а потім, ув’язненого і приниженого, знімали на відео. Зараз, у 2011-му, добрі американці допомогли братньому лівійському народу вчинити у їхній країні революцію, спіймати Моаммара Каддафі і показати на весь світ відео, у якому закривавленого колишнього диктатора штрикають автоматами веселі повстанці. Воістину, американській любові до демократії немає меж. До демократії і нафти.
Читаючи книгу, найбільше паралелей можна провести між українським сьогоденням та недалеким минулим нашої країни. У «новітній історії» Ліни Костенко мітингують шахтарі та студенти, у наш час — афганці та чорнобильці. У книзі такі самі, як і сьогодні, депутати Верховної Ради. Вони б’ються, будують маєтки, блокують трибуни, їздять на дорогих авто, але тільки не займаються своїми безпосередніми обов’язками. Коротше кажучи, книга правдива і напрочуд реалістична. А тому і читається важко, бо неадаптована історія України — книга не для людини з слабкими нервами. Точніше, для людини трохи божевільної. Або «самашедшої». Але саме таким треба бути, щоб вижити у нашій країні і при цьому не перестати її любити. І, подібно до головного героя роману, дочекатися свого часу і вийти на свій Майдан. Але, на відміну від тих «самашедших» часів Помаранчевої революції, не дати себе одурити. І цього разу стояти до кінця. «Лінію оборони тримають живі» (с).
Книга сподобалась, хоча читати її було досить важко. Адже у романові без купюр та прикрас розповідалося про чотирирічний період з новітньої історії України. Такого, напевно, не напишуть у шкільних підручниках і не включать до шкільної програми. Навряд чи вчителі історії розповідатимуть своїм учням про убивство київського журналіста Гії Гонгадзе. Про кількарічну епопею з експертизами його тіла, коли кожна нова заперечувала попередню: «він», «не він», «його голова», «не його тіло». Навряд чи шкільному вчителю історії доведеться пояснювати допитливим школярикам: чому ж так і не були знайдені вбивці та, що важливіше, замовники. І, звичайно ж, у жодному підручнику історії не будуть писати про міліціонерів, які раптово кінчають життя самогубством, двічі стріляючи собі у голову.
Це все не потрапить у підручники, але усе це було в історії України. І з’явилось на сторінках роману Ліни Костенко. Туди потрапило іще багато чого такого, що дозволяє вже навіть тепер, з відстані усього семи-восьми років після описаних подій, проводити цікаві паралелі. У книзі описується, як найдемократичніша країна Америка на початку тисячоліття шукала зброю масового знищення в Іраку. Про розв’язану там американцями війну, про Саддама Хусейна, якого вони довго ловили, а потім, ув’язненого і приниженого, знімали на відео. Зараз, у 2011-му, добрі американці допомогли братньому лівійському народу вчинити у їхній країні революцію, спіймати Моаммара Каддафі і показати на весь світ відео, у якому закривавленого колишнього диктатора штрикають автоматами веселі повстанці. Воістину, американській любові до демократії немає меж. До демократії і нафти.
Читаючи книгу, найбільше паралелей можна провести між українським сьогоденням та недалеким минулим нашої країни. У «новітній історії» Ліни Костенко мітингують шахтарі та студенти, у наш час — афганці та чорнобильці. У книзі такі самі, як і сьогодні, депутати Верховної Ради. Вони б’ються, будують маєтки, блокують трибуни, їздять на дорогих авто, але тільки не займаються своїми безпосередніми обов’язками. Коротше кажучи, книга правдива і напрочуд реалістична. А тому і читається важко, бо неадаптована історія України — книга не для людини з слабкими нервами. Точніше, для людини трохи божевільної. Або «самашедшої». Але саме таким треба бути, щоб вижити у нашій країні і при цьому не перестати її любити. І, подібно до головного героя роману, дочекатися свого часу і вийти на свій Майдан. Але, на відміну від тих «самашедших» часів Помаранчевої революції, не дати себе одурити. І цього разу стояти до кінця. «Лінію оборони тримають живі» (с).
11 листопада 2011, 20:20 | Нові Cанжари | Редакційна
Додати коментар