«Не виїдуть лише дурні і хворі»
«…Свою Україну любіть.
Любіть її... во врем’я люте…»
Т. Г. Шевченко
За даними 2011 року Україна займає 5-те місце у світі серед країн із найбільшою кількістю емігрантів. За межами України мешкає 6,5 мільйонів емігрантів, що становить 14,4% українського населення.
Про таку статистику інформує представництво Міжнародної організації з міграції в Україні. Немало, правда? І, головне, продовжують активно виїжджати наші громадяни у пошуках кращої долі. А уявімо ситуацію, що ми маємо можливість виїхати за кордон. Що ми зробили б у цьому випадку? Саме це ми запитували у новосанжарців на центральному ринку та у центрі селища. В опитуванні взяло участь 30 респондентів. З них 19 відповіли, що виїхали б з України. А 11 чоловік запевнили, що залишилися б тут. Із тих, хто не погодився б залишити нашу державу, сім чоловік були особами літнього віку і лише четверо — представниками молоді.
Почнемо із «бажаючих» виїхати за кордон. Багато з них говорили, що виїхали б за кордон, як тільки з’явилася б можливість:
— Люди не живуть, а виживають з нашими законами.
— Такого бардаку, як у нас, ніде нема. Саме безробіття і безладдя.
— Бо когті відціля треба рвати, поки живий.
— Погано в нашій страні жить. І здоров’я вже не те, але поїхала б, хочби і ноги не дуже ходили, і руки не робили.
— Вони там живуть, а ми мучимось.
За кордоном люди бачать наступні переваги: більше можливостей знайти роботу, вищий рівень життя, порядок в країні. А також вважають, що там можна жити «припіваючи», як відповіла одна з респонденток. Знаходилися і такі, що переконували: не потрібно нікого опитувати. Бо всім відомо, що мали б можливість українці — виїхали б усі. Були б на те гроші. «Не виїдуть хіба лише дурні та хворі», а всі інші поїдуть.
Дехто навіть називає приблизні цифри. Потенційному емігранту потрібно близько двадцяти тисяч гривень — рівно стільки, за словами опитуваної, коштує виїзд з України. Правда, в яку країну — жінка не уточнила. І що непогано було б знати мову, щоб роботу знайти нормальну, а не мийником посуду бути, наприклад. А також «чим далі з України, тим лучче». Як «далі»? Респонденти висловлювали бажання поїхати в Росію, Польщу, Німеччину і, навіть, в Єгипет.
Патріоти, яких виявилося не так багато, говорили, що не покинуть країни, бо:
— Шо там робити, коли я в возрасті? Якби було 40 чи 50, а так... Жди: сьогодні-завтра — вгору.
— Я тут і здохну, мабуть. Цим живу. Якби і виїхав, то тільки і думав, як там, в Україні. Хоч золотом осипали б — не поїхав. Усе рідне, все своє.
— Був у багатьох країнах, але своя країна — сама краща.
— Усе закручено, заверчено. Не покинеш усього.
Саме так відповідали люди за сорок і більше. Але було зрозуміло, що вони не бажають їхати не через надмірний патріотизм, а просто через вік чи інші обмеження та перешкоди. Молоді люди, які не бажали б виїздити за кордон, говорили, що вони — патріоти, їм подобається своя країна. Тут знаходяться рідні простори і свої люди. Але, як бачимо, таких виявилося досить мало.
Загалом було помітно, що людей дуже хвилює тема виїзду з країни і змушує задуматися. Бо коли журналіст уже йшов від опитуваних, люди продовжували обговорювати плюси та мінуси еміграції.
Роблячи висновки з усього почутого, можна сказати, що ми, українці, як ті футбольні вболівальники-глоріхантери, що в перекладі з англійської означає «мисливці за славою».
Глоріхантери люблять ту чи іншу футбольну команду тільки тоді, коли вона виграє, в неї все добре і вона знаходиться в зеніті слави. А якщо програє і переживає буремні часи – перекочовують вболівати за інших. Так і ми: якби все у нас було добре, то ми б тут жили. А зараз живемо погано, то треба виїздити туди, де краще. Але забуваємо, що владу, яка «витворяє чортзна-що», обирали ми. І замість того, щоб вимагати змін, висловлювати вголос своє незадоволення, люди в реальності тихо виїздять з країни. Як ті глоріхантери — ближче до сонця і заможності.
Так, Україна не завжди любить своїх дітей. Але перш, ніж казати, що «країна нічого для мене не робить» — потрібно себе запитати: а що я зробив для неї? Що ми зробили, щоб жити, а не мучитись? Можливо, причина кепського життя криється у взаємній нелюбові народу і країни? Тому країну треба щиро полюбити. І отоді, напевно, вона відповість нам взаємністю.
А інакше всі справді виїдуть. І наш народ розвіється по світах. А без нього, зрештою, не стане і України…
Любіть її... во врем’я люте…»
Т. Г. Шевченко
За даними 2011 року Україна займає 5-те місце у світі серед країн із найбільшою кількістю емігрантів. За межами України мешкає 6,5 мільйонів емігрантів, що становить 14,4% українського населення.
Про таку статистику інформує представництво Міжнародної організації з міграції в Україні. Немало, правда? І, головне, продовжують активно виїжджати наші громадяни у пошуках кращої долі. А уявімо ситуацію, що ми маємо можливість виїхати за кордон. Що ми зробили б у цьому випадку? Саме це ми запитували у новосанжарців на центральному ринку та у центрі селища. В опитуванні взяло участь 30 респондентів. З них 19 відповіли, що виїхали б з України. А 11 чоловік запевнили, що залишилися б тут. Із тих, хто не погодився б залишити нашу державу, сім чоловік були особами літнього віку і лише четверо — представниками молоді.
Почнемо із «бажаючих» виїхати за кордон. Багато з них говорили, що виїхали б за кордон, як тільки з’явилася б можливість:
— Люди не живуть, а виживають з нашими законами.
— Такого бардаку, як у нас, ніде нема. Саме безробіття і безладдя.
— Бо когті відціля треба рвати, поки живий.
— Погано в нашій страні жить. І здоров’я вже не те, але поїхала б, хочби і ноги не дуже ходили, і руки не робили.
— Вони там живуть, а ми мучимось.
За кордоном люди бачать наступні переваги: більше можливостей знайти роботу, вищий рівень життя, порядок в країні. А також вважають, що там можна жити «припіваючи», як відповіла одна з респонденток. Знаходилися і такі, що переконували: не потрібно нікого опитувати. Бо всім відомо, що мали б можливість українці — виїхали б усі. Були б на те гроші. «Не виїдуть хіба лише дурні та хворі», а всі інші поїдуть.
Дехто навіть називає приблизні цифри. Потенційному емігранту потрібно близько двадцяти тисяч гривень — рівно стільки, за словами опитуваної, коштує виїзд з України. Правда, в яку країну — жінка не уточнила. І що непогано було б знати мову, щоб роботу знайти нормальну, а не мийником посуду бути, наприклад. А також «чим далі з України, тим лучче». Як «далі»? Респонденти висловлювали бажання поїхати в Росію, Польщу, Німеччину і, навіть, в Єгипет.
Патріоти, яких виявилося не так багато, говорили, що не покинуть країни, бо:
— Шо там робити, коли я в возрасті? Якби було 40 чи 50, а так... Жди: сьогодні-завтра — вгору.
— Я тут і здохну, мабуть. Цим живу. Якби і виїхав, то тільки і думав, як там, в Україні. Хоч золотом осипали б — не поїхав. Усе рідне, все своє.
— Був у багатьох країнах, але своя країна — сама краща.
— Усе закручено, заверчено. Не покинеш усього.
Саме так відповідали люди за сорок і більше. Але було зрозуміло, що вони не бажають їхати не через надмірний патріотизм, а просто через вік чи інші обмеження та перешкоди. Молоді люди, які не бажали б виїздити за кордон, говорили, що вони — патріоти, їм подобається своя країна. Тут знаходяться рідні простори і свої люди. Але, як бачимо, таких виявилося досить мало.
Загалом було помітно, що людей дуже хвилює тема виїзду з країни і змушує задуматися. Бо коли журналіст уже йшов від опитуваних, люди продовжували обговорювати плюси та мінуси еміграції.
Роблячи висновки з усього почутого, можна сказати, що ми, українці, як ті футбольні вболівальники-глоріхантери, що в перекладі з англійської означає «мисливці за славою».
Глоріхантери люблять ту чи іншу футбольну команду тільки тоді, коли вона виграє, в неї все добре і вона знаходиться в зеніті слави. А якщо програє і переживає буремні часи – перекочовують вболівати за інших. Так і ми: якби все у нас було добре, то ми б тут жили. А зараз живемо погано, то треба виїздити туди, де краще. Але забуваємо, що владу, яка «витворяє чортзна-що», обирали ми. І замість того, щоб вимагати змін, висловлювати вголос своє незадоволення, люди в реальності тихо виїздять з країни. Як ті глоріхантери — ближче до сонця і заможності.
Так, Україна не завжди любить своїх дітей. Але перш, ніж казати, що «країна нічого для мене не робить» — потрібно себе запитати: а що я зробив для неї? Що ми зробили, щоб жити, а не мучитись? Можливо, причина кепського життя криється у взаємній нелюбові народу і країни? Тому країну треба щиро полюбити. І отоді, напевно, вона відповість нам взаємністю.
А інакше всі справді виїдуть. І наш народ розвіється по світах. А без нього, зрештою, не стане і України…
12 листопада 2011, 10:42 | Нові Cанжари | Суспільство