Гетьманська домовина

Ніч розвиднялася дорогою. Туристичний автобус вихопив із канікулярної рапсодії допитливих школярів. Під пильним поглядом директора Бережнівської школи Олександра Яковича Федоренка, у супроводі колег екскурсія рушила до Чигирина.
Позаду Вовча, Псьол, Дніпро. Прямо з вікон, зі слів гіда, розкривалися потужні шари української історії.
— Цими шляхами мандрували чумаки по сіль, — розповідала Людмила Кирилівна Шендрик — одна з найкращих знавців історії нашого краю. — У Куруківській битві, неподалік Крюкова, козаки кров’ю відстоювали вольності українські. А скільки нашої пам’яті і слави затоплено оцим штучним морем», — коментувала неподалік шлюзів Кремгесу, сучасного Світловодська.
Наш розлогий полтавський степ затамував своє віковічне чекання на лівому березі древнього Борисфену. Правий же нам представив майже гірські пейзажі: маленькі хатки, притулені по яругах, і підсинену далечінь ступеньчатих пасм.
Чигирин як почався околицею, так нею і дійшов до Богданової резиденції. Здалося, що Україна тут чи завмерла, чи зачаїлася навіки…
На високій горі, під самим небом, стояв сам Хмельницький, здійнявши над головами нерадивих земляків свою важку булаву. Не знаю, про що думав гетьман, узрівши нашу делегацію. Тетяна Миколаївна Чешко точно провела аналогію: «У нас, у кобеляцькому парку, точно такий стоїть. Тож Касьян у чомусь мав рацію...», — і не стала цитувати усім кобелячанам зрозумілий вислів знаменитого земляка.
Чигиринський історичний музей вражав як оформленням, так і багажем експонатів. Тут тобі і биті черепки, якими, можливо, ще малий Богдан грався з ровесниками, і черепиця «бобровий хвіст», і відляк — глиняна пташка з боковою дірочкою: свиснеш — і не страшно. Ось звідки сміливість у козаків росла! Мушкети, шаблі, гармати різних калібрів, розсипи «риб’ячої луски» — дрібних грошей, карбованих гетьманом, люльок ціла галактика, картини, бюсти Богданових полковників. А дві бандури суголосно завмерли на прямій стіні. Любив Хмельницький у час роздумів торкнутися струн. Мовчать поки що…
Резиденція Богданова — мов годинник без стрілок: означена числом будівель, але внутрішній зміст не розкриває. І що там у казні, у канцелярії твориться — ніхто не відає, закриті від народу, як і сам палац українського гетьмана. А він, Богдан-Зіновій, високо забрався з піднятою головою на камяну гору. Доки досягли його підніжжя, майже триста сходинок відрахували. Панорама дух захоплює. Неподалік фортеця. Внизу — новенька церква Московського патріархату, що постала за часів української незалежності. А саме місто — приземкувате, побожне і невідроджене.
Подалися до Суботова. Ільїнська церква, що барельєфно відтислась на п’ятигривневій купюрі, лине з домовиною Богдана над українськими степами. От тільки самого гетьмана у ній не вберегли нерозумні нащадки. А може, то пророцтво Шевченкове збулося, чий слід теплиться малюнком і віршем, посланим звідси нам.
«Стоїть в селі Суботові
На горі високій
Домовина України —
Широка, глибока.
Ото церков Богданова.
Поблизу історичного комплексу торгували дерев’яними булавами, оберегами на щастя і достаток, а прямо на виході з цитаделі бідність порозбивала шибки, позабивала двері і геть, кого на той світ, а кого на заробітки, повиганяла мешканців з осель.
І це у святині, куди паломництво повинен здійснити кожен українець і куди прибуває увесь світ…
Дісталися «Трьох криниць». Благодать. Кажуть, відіп’єш з кожної — відродишся. Відпили. Посвіжіли.
Та з надією на оновлення і подалися на свій лівий берег.
Завечоріло. Виглянув місяць. Їдучи додому, подумалось: «То де ж ми були? Наче поруч, а історія і рельєф — мов зворотній бік України. І коли ж вона під сонцем стане обігріватися у двоєдинім русі?.. А така ж красива і неподільна серцю всюдибіч.

Подобається    0