У центрі Нових Санжар чоловік грав на баяні

Недільного ранку сумний музика дарував новосанжарцям веселу музику.
Неділя. Ранок. На годиннику за десять хвилин восьма. Люди поволі тягнуться на базар. Ще здалеку доноситься весільна музика. Здається, що це звуки баяна. Підходимо ближче, переконуємося, що так і є. Не доходячи до базару, біля магазину «Автозапчастини», на холодній плиті сидить чоловік середніх літ. І жваво, ніби розігріваючи холодне повітря, грає на баяні.
Він то стукає ногою в такт музиці, то тихенько підспівує. І у нього це виходить дуже живо і душевно. Люди, оцінивши це, підходять до чоловіка і кидають — хто гривню, хто пригорщу копійок. Бабуся років за сімдесят зупиняється ще за метрів вісім від музиканта. Повільно дістає гаманець і так само потихеньку витягує гривню старечими, тремтячими руками. І, пройшовши декілька кроків, кидає гривню в імпровізований мішечок вуличного музиканта. Чоловік дякує і бажає щастя. Дехто з людей проходить мимо з презирливим чи байдужим поглядом. Але чоловік на це не зважає, а все грає. Вдивляється кудись, немов би бачить щось, чого не видно нам. Може чоловік бачить якусь веселу забаву або гучне весілля. Можемо лише здогадуватися. Ще хвилину погравши, зупиняється — відпочиває. У вісім годин починають дзвеніти церковні дзвони. Чоловік, завмираючи, слухає. Дослухавши, поволі бере баян у руки і знову починає грати веселу музику. Коли він на хвильку перестає грати, підходимо до чоловіка. Музика охоче розповідає про себе і водночас потихеньку грає на баяні:
— Я родом з Західної України (відчувається західноукраїнська говірка — авт.). Мама в мене була циганка, а батько українець. Я метис. Але національність — це не головне. Не важно, яка вона в людини. Головне — це здоров’я. Як здоров’я нема, то ні це, ні інше вже не грає ролі. Раніше я грав у селі на електробаяні в клубі, а потом воно все розвалилося. Ще на весіллях грав. А на електробаяні отак натискаєш клавіші, а воно само грає. Легше було грати, чим на цьому баяні. Грав і на таких інструментах, як електроакордеон, електропіаніно.
Доки ми розмовляємо, чоловіку продовжують кидати гроші. Один з перехожих простягнув гривню і запитав, чи не холодно нашому герою. Той подякував, сказавши, що не холодно. Після цього музика продовжує розповідати далі:
— У мене син хворіє. Йому 25 років. Такий красивий хлопець виріс, — посміхається чоловік.
Після цих слів на лице героя насувається сум і чоловік продовжує розповідати:
— Тільки син сім років лікується у Черкаській області. Туберкульоз у нього. У мене ще було дві дочки і дружина, але жінка вмерла від туберкульозу в 36 років. І дві дочки поховані в Драбинівці. Одна не дожила декількох днів до шістнадцятиріччя.
По мірі розповіді чоловік переходить з весільних на журливу, повільну музику.
— А старша, — говорить далі, — любима моя доця, вмерла в 19 років.
Говорячи це, чоловік витягує паспорт, де за палітуркою вставлене фото дочки — молодої вродливої довговолосої дівчини. У чоловіка в очах стоять сльози. Ховає паспорт у внутрішню кишеню куртки і, відволікаючись від сумних думок, переходить на іншу, менш гірку, тему:
— А це на весілля приїжджав. Грошей вже немає. А треба ж і доїхати назад, у Черкаську область, і сину привезти продуктів. Бо йому треба харашо питатися, бо при туберкульозі треба їсти харашо.
До чоловіка підходить бабуся і дає із словами: «Сину на ліченіє».
— От бачите, жінка знає, що в мене за біда. Знають мене. І хворіє син оце, шо рік тому, шо зараз. Однаково йому не краща. А якби так раніше операцію зробили, то було б лучше. А так, хтозна коли його ждати кінця. Мені Господь дав багато пережити, але то, видно, так треба… Шо і це треба пережити.
На цій ноті ми прощаємося, а чоловік і далі грає весільних пісень. Дивлячись в далечінь — несе в серці журбу, а людям дарує веселу музику.

Подобається    0