«У армію йти треба. Вона змінює усе»

Напередодні Дня Збройних Сил України ми побували у військовій частині, яка розташовується неподалік села Селещина. Тут разом із іншими юнаками несуть службу і хлопці з Новосанжарського району.
Знаходиться Селещина у сусідньому із Новосанжарським Машівському районі. Автомобілем ми добираємось туди приблизно за годину. Проїжджаємо через село і їдемо через степ порожньою асфальтівкою. Поворот на військову частину помітити можна не одразу — ніякого вказівника біля нього немає. Добре, що дорогу знає наш супровідник Василь Ткаченко. Він мешкає у Нових Санжарах, а от працює у Машівці — начальником райвідділу міліції. Це завдяки його старанням наша поїздка до частини змогла відбутися.
Хвилин п’ять їдемо звичайною степовою дорогою. Аж поки упираємось у командно-пропускний пункт. Частина дійсно розташовується просто посеред степу і на вигляд займає дуже велику площу.
— Близько двохсот гектарів, — говорить заступник командира частини, який зустрічає нас на КПП. Біля входу на постаменті стоїть БМП.
— Що, можна заливати пальне і їхати? — весело запитує Василь Ткаченко.
Разом із заступником командира ми проходимо на територію та прямуємо до штабу. Дорогою то тут, то там зустрічаємо солдат. Вони виструнчуються і віддають офіцерові честь.
— Зараз у нас служать 30–40 солдат строкової служби, ще 50–60 — «контрактники», — розповідає заступник командира, — найбільше тут хлопців із Полтавської області. Хоча є і з сусідніх — Сумської, Харківської.
Дорогою до штабу відзначаємо, що на території наведений ідеальний порядок. Власне, як і повинно бути у армії. Листя прибране, бордюри побілені, усі будівлі пофарбовані в один спокійний світло-жовтий колір.
У штабі нас зустрічає командир частини полковник Руслан Бутенко. Він розповідає, що Центральна база ремонту та зберігання (озброєння радіаційного, хімічного та біологічного захисту) була утворена у далекому 1943-му році під Сталінградом. Після звільнення Полтавщини вона передислокувалась на станцію Селещина і ось вже 68 років розташовується тут. На території бази зберігається озброєння військ РХБ, проводиться його прийом та видача військовим частинам Збройних Сил України. Підпорядковується частина безпосередньо Головному управлінню у Києві.
— Бачите, як усе серйозно? А ви, мабуть, уявляли, що тут два ангари стоїть у степу і десяток солдатів носять туди-сюди порожні ящики? — посміхається Василь Ткаченко.
Полковник Бутенко продовжує розповідати про частину. Зокрема, говорить, що старанному солдату строкової служби служити тут зовсім нескладно. Після трьох місяців перебування у частині хлопців із Полтавщини відпускають у звільнення на вихідний день.
— Якщо солдат на гарному рахунку у свого командира, то може хоч кожного тижня ходити у звільнення. Увечері суботи він їде додому, а увечері неділі має повернутися до частини.
Цікавимось тим, скільки у частині служить хлопців із Новосанжарського району. За кілька хвилин доповідають, що троє солдатів-строковиків. Один із них — Олександр Федун із Руденківки — у день нашого візиту перебуває у госпіталі через застуду. Двоє інших знаходяться на території частини.
Разом із заступником командира прямуємо до казарми. Ліжка акуратно заправлені, стільці біля усіх порожні. І лише на одному лежить ретельно складена форма. На нижнім ліжку спить боєць Олександр Нєбосов. Він щойно звільнився після нічного наряду. Як не шкода, а прохаємо, щоб його розбудили. Інакше ризикуємо не поспілкуватись із земляком. Самі ж прямуємо на вузол зв’язку, де, власне, і служить хлопець. Тут же за кілька хвилин з’являється сам Сашко, вже одягнутий по формі, усміхнений і бадьорий (ніби щойно й не спав).
Хлопець розповідає, що призвали його 21-го квітня. Для того, щоб відслужити у армії, юнак узяв академічну відпустку у Полтавському університеті імені Кондратюка, у якому він навчався на факультеті телекомунікацій. Із райвійськкомату Сашка одразу відправили до Селещини.
— Важко було перші пару тижнів, — згадує Олександр, — строгий розпорядок дня, підйом у шість ранку, фізпідготовка, стройова — усе це спочатку було складним. Потім втягнувся. Зараз уже нормально. Годують нас тут добре. Їжа схожа на домашню — і ситно, і смачно.
Сашко служить на вузлі зв’язку, але доводиться не лише сидіти біля комутатора, а й марширувати та стріляти з автомата. За сім місяців служби на стрільбах хлопець був разів шість-сім. Але стріляв непогано і став одним з небагатьох солдатів, які отримали третій розряд зі стрільби. У командира хлопець на хорошому рахунку. У середині листопада, як заохочення за гарну службу, навіть отримав відпустку додому на п’ять днів. Говорить, що цей час провів із батьками у Нових Санжарах. Дівчини у хлопця ще немає. Але листи на його ім’я на адресу частини приходять регулярно.
— Мені дівчата пишуть. І я їм відповідаю, — посміхається Сашко, — подзвонити по мобільному у вихідний — це одне. А листи — це листи.
Олександрові Нєбосову залишилося служити близько п’яти місяців. Юнак говорить, що днів до дембеля він не рахує — вважає, що так, навпаки, буде довше тягтися час. Про те, що пішов служити, хлопець ні краплі не шкодує.
— Тут я зрозумів, що армія відкриває багато перспектив. Ніж ховатися від призову, краще піти відслужити, і потім перед тобою відчиняться дуже багато дверей.
Бажаємо Олександрові гарної служби і разом із заступником командира прямуємо до гаражів. Тут водієм служить Віктор Кибкало, родом із Драбинівки. Його ми застаємо біля «КамАЗу», який солдат лагодить із своїм товаришем по службі. Вони збирають ключі, опускають кабіну вантажівки і Віктор із готовністю відповідає на питання журналістів.
У Селещину він також потрапив 21-го квітня. Оскільки вже мав водійські права, то служити став водієм. Їздити доводиться на різних машинах — «УАЗі», «ЗІЛові», «КамАЗі».
Згадуючи перші свої дні в армії, Віктор говорить:
— Спочатку було дуже незвично. Усе — від навколишньої обстановки до режиму. Потім стало легше. А зараз я вже звик і нічого складного у службі немає.
Служить Віктор Кибкало добре. І у звільнення їздить регулярно. Говорить, що останній раз був у рідній Драбинівці минулих вихідних. Солдата вдома чекає не лише кохана дружина, але і чотиримісячний син.
— Він народився, вже коли мене призвали у армію. З такої нагоди командир мене відпустив додому. Тепер у Драбинівці мене чекають вже двоє дорогих людей.
Вікторові теж лишилося служити п’ять місяців. І він також не рахує дні до дембеля. Говорить, що зарано. Ось лишиться місяць-два, може, тоді. Після армії юнак планує влаштуватися на роботу до міліції. Не останнє значення у цьому виборі має якраз служба у Збройних Силах.
— У армію треба йти, бо вона змінює все! — переконано говорить солдат. — Тут ти привчаєшся до порядку і дисципліни та стаєш просто іншою людиною.
Обидва солдати після завершення строку служби збираються повернутися додому. Хоча у них, в принципі, є ще варіант залишитися у частині на службу за контрактом.
— Перший контракт підписується на 3 роки, — говорить заступник командира, — далі, залежно від звання, продовжується на 3 чи на 5 років. Зарплата у контрактників непогана — солдат у середньому заробляє 2300–2400 гривень на місяць. На моїй пам’яті було кілька випадків, коли солдати після служби залишалися у нас на контрактній основі. Але трапляється це нечасто.
Взагалі, заступник командира переконаний, що на контрактну службу варто йти лише відслуживши строкову.
— Бо до нас, бувало, потрапляли хлопці, які підписували контракт і приходили служити, не маючи взагалі ніякого уявлення про армію. Їм, можливо, там розказують — приїдеш, будеш ходити на вісім ранку, як на роботу. А у півшостого вже будеш вільний. Вони із такими ілюзіями і приїздять. А тут — стройова, фізпідготовка, навчання. Часто такі юнаки без досвіду служби в армії не добувають до кінця контракту.
Після розмови із солдатами з Новосанжарського району ми здійснюємо невелику екскурсію територією частини. Окрім вузла зв’язку та гаражів, нам демонструють пожежний взвод. Тут усе як у звичайній пожежній частині — напоготові стоять машини, поруч лежать акуратно складені костюми пожежників із шоломами.
Проводять нас і до входу у технічну зону. Так би мовити, святая святих бази. Показують внутрішній контрольно-пропускний пункт. Але досередини не пропускають. На «технічку» взагалі потрапити просто нереально. Вона обгороджена кількома рядами колючого дроту, крім цього, огорожі оснащені камерами відеоспостереження та найсучаснішими засобами сигналізації. Територію вдень і вночі охороняє воєнізована охорона, озброєна карабінами та наганами.
— Сигналізація може не спрацьовувати і кілька днів поспіль, — розповідає начальник караулу ВОХОРу, — а буває, що у день по кілька разів. То вітер рвоне, то заєць наскочить. Черговий сидить на пульті і бачить — звідки приходить сигнал. Ми на те місце висилаємо групу та перевіряємо.
Саме технічна зона займає найбільшу територію. Там на збереженні перебуває військова техніка та засоби РХБ. Але туди не пропускають не лише порушників, але й журналістів.
Після кількагодинної екскурсії частиною ми повертаємось назад до КПП. Ми їдемо додому. Солдати залишаються нести службу. Щоб потім повернутися додому і розповісти своїм друзям: «Я пішов у армію. Відслужив. І не жалкую».