Чи можна жити без царя

Із наближенням виборів до парламенту все частіше й частіше доводиться чути від земляків: «А за кого ж голосувати? Я — не знаю». Далі люди, зазвичай, розповідають, як вони вірили тому чи іншому персонажу української політики, вважаючи його ледве не Богом. А потім дуже швидко починали розуміти, що то — не Бог, не цар і навіть не герой.
Першими прозріли «помаранчеві», тобто ті, хто свято вірив у месіанство Віктора Андрійовича. Люди думали, що він, отримавши владу, «хмари розведе руками», приведе нас у європейський рай, посадить бандитів і нагодує голодних. Що з того «раю» вийшло — ми всі знаємо.
Схоже, що зараз настав час прозріти для фанатів Віктора Федоровича. Як же хотілося і як вірилося у те, що і газ подешевшає, і російська другою державною стане, і, взагалі, Україна зіллється і злипнеться у братських обіймах з Росією. У реальному ж житті доводиться переобладнувати печі під опалення дровами, говорити українською і, як і раніше, вирішувати свої проблеми самостійно, без старших братів, сестер, царів і героїв.
Ті ж, що стоять в черзі за Віктором Федоровичем, теж на звання месій  не тягнуть. Є, щоправда, Юлія Володимирівна, котра претендує на визнання великомученицею. Але для того, щоб тріумфально зійти на український престол, їй, швидше за все, доведеться почекати ще кілька років.
І напевне, це добре. Добре те, що український люд усе більше й більше позбавляється ілюзій, хибної віри у те, що всі його проблеми вирішить всемогутній «хтось». Ну немає таких «хтось» у природі! Навіть у найвищих ешелонах влади працюють звичайні люди із звичайними бажаннями, комплексами і проблемами. І як не крути, а своя сорочка їм ближче до тіла. І це нормально. Такі ми вже є люди.
Взагалі в багатовіковій історії людства дуже мало прикладів, коли політики, люди, які мають владу, є ще й беззаперечними моральними авторитетами. Ну, Махатма Ганді, ну Вацлав Гавел. Можна ще кілька прізвищ згадати. Адже владу здобувають у боротьбі, яка не передбачає обов’язкового дотримання правил. А керувати державою — це керувати апаратом насильства.
І, напевне, оте загальне розчарування, крах авторитетів у політиці є нормальним явищем, ознакою оздоровлення суспільства. Люди вже не вибиратимуть собі керівників лише за те, що той сидів, а іншого отруїли. Людей усе менше збуджують абстрактні лозунги про справедливість чи конкретні, але зовсім маленькі пакети із гречкою. Гречки потрібно більше, а лозунги повинні стати реальнішими. Це ставить перед політиками нові виклики, нові завдання, примушує вдосконалюватись. І це, безумовно, принесе користь державі й людям. Не одразу, не швидко. Так що жити без царя можна, і навіть потрібно. Бо з нього хіба ж спитаєш?