На Новоорлицьких Кучугурах нині живуть єгер Сергій, коза Квіта і собака Бім

У суботу співробітники «ЕХО» перевірили, як виконується рішення кількох судів щодо ліквідації незаконної забудови на заповідній території.
Напевне, небагато знайдеться судових справ, які починали свій шлях у Кобеляцькому районному суді і закінчували у Верховному Суді України. Справа про незаконну забудову на острові Новоорлицькі Кучугури — одна з них. Вона, ця справа, взагалі може вважатися по-своєму унікальною в історії сучасного українського судочинства. У свій час суддя Кобеляцького суду Тетяна Тесленко прийняла безпрецедентне рішення — ліквідувати п’ять комфортабельних будиночків, збудованих на заповідній території. Здавалось, що тут унікального і безпрецедентного? Кілька громадян самовільно побудувались на острові, на якому навіть кілочка в землю без дозволу вбити не можна. А суд у межах діючого законодавства відновив статус-кво. Та це нормально і звично для цивілізованої правової держави, у якій сам факт появи такої забудови став би сенсацією. А у нас… Ми, на жаль, ледве не щодня маємо можливість дивитись телевізійні сюжети, як забудовуються заповідні береги у Києві, Криму, Карпатах і милуватися лісками, гайками, струмками, котрі прикрашають розкішні маєтки багатих і заможних. Тих, кому можна порушувати закони, ними ж писані.
Зрозуміло, що Новоорлицькі Кучугури — це не Київ, не Крим і не Карпати. Але зрозуміло й те, що розпочати будівництво на заповідній території навіть у Кобеляцькому районі простий смертний не зможе. Ні грошей, ні нахабства не вистачить. І хоча головним фігурантом (читай: забудовником) у заповідній справі був хоча й заможний, але нічим іншим непримітний бізнесмен Сергій Шрамов, усі розуміли: без сприяння «сильних світу цього» там не обійшлося. Жителі Орлика та співробітники ландшафтного парку «Нижньоворсклянський» і до сьогодні люблять розповідати, хто полюбляв відпочивати на заповідному острові. Найчастіше називають уже колишнього Міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Говорять, що один із п’яти будиночків належав високому чину з Полтавської прокуратури, інший — знаменитому адвокату. А найутаємниченіші шепочуться, що бачили на острові навіть самого Леоніда Кучму. Правда це чи місцеві легенди — встановити неможливо. Тим більше, що у 2011 році Верховний Суд України виніс остаточне рішення, згідно з яким котеджне містечко на Новоорлицьких Кучугурах мало бути знесене.
Роботи по розбиранню будиночків мали розпочатися восени 2011 року. Журналістам «ЕХО» навіть запропонували поїхати на острів і оприлюднити процес виконання судового рішення. Але в останній момент нас на Кучугури не взяли. Добратися ж на острів самостійно можна або на човні, або по кризі. Ми вибрали другий варіант. Він і дешевший, і безпечніший. Щоправда, довелось чекати аж до початку лютого, доки двадцяти-тридцятиградусні морози вкрили Дніпродзержинське водосховище надійною кригою.

«На відкритті полювання було сімнадцять машин»

Іти до Кучугур вирішили з бази Дніпродзержинського УТМР, що розташована на околиці Орлика. Звідти до острова найближче. Так чи ні, але йти по кризі довелось півтори години. За словами місцевого єгеря Олександра Петруся, від бази до острова близько семи кілометрів. Він, побачивши на території бази незнайомців, поцікавився:
—Хто ви, хлопці, й звідки?
— Та журналісти. Хочемо про острів написати і попутно про зимову рибалку.
— Я й бачу, що ви не рибаки. Одяглися неправильно. Про рибалку не напишете — немає її.
У тому, що Олександр Васильович говорить правду, впевнюємось через кілька хвилин, разом з ним вийшовши на кригу. На ній — майже безлюдно. Пробуємо рахувати рибалок, котрих можна побачити неозброєним оком. Десять — не більше.
— Отож, — резюмує єгер, — а років 4–5 тому на льоду біля Радянського чоловік по двісті збиралось. Та шо там казати, як на відкритті охоти я сімнадцять машин нарахував. Це сміхота у порівнянні з тим, що було колись.
Відсутність на льоду рибалок Олександр Петрусь пояснює відсутністю риби у воді:
— Рибартілі і браконьєри все виловлюють, любителям уже нічого не залишається.
Підходимо до одного чоловіка, який розташувався найближче до берега. Володя, так називає себе рибалка, невдоволено буркоче: «Нема кльову. Видно, погода міняється. Та й узагалі риби не стало». На льоду біля нього лежать кілька окунців. Таких гарні господині або одразу віддають котам, або використовують для юшки чи пісного борщу.
Єгер пропонує повернутись до нього в будинок і погрітися перед дорогою.
— Заодно вам теплішу шапку дам і лекцію по техніці безпеки прочитаю, — посміхається чоловік. А потім додає: — Смішки смішками, а ми вже десяток у цьому році спасали. Льод ще слабий, а вони на нього лізуть. Любителі адреналіну, хай їм грець!
Довелось місцевим єгерям за допомогою драбини, човна і мотузок перетягувати горе-рибалок з благенького льоду на більш надійний. Зараз, за словами Олександра Васильовича, шубовснути у воду можна лише при величезному бажанні і не менших зусиллях. Товщина криги на водосховищі нині досягає тридцяти сантиметрів. Напоївши нас гарячою кавою, озброївши теплою шапкою і необхідними знаннями, Петрусь відпускає у подорож.
По дорозі до Кучугур зустрічаємо ще кількох рибалок. Усі, як один, кажуть: «Кльову сьогодні немає». Отже, й репортажу про зимову рибалку не виходить.
Нарешті наближаємось до заповідного острова. За кілька десятків метрів від нього на льоду бачимо цікаве видовище. Назустріч нам іде закутана по самі очі жінка. А за нею —  невеликий песик та коза, одягнута у щось на зразок тілогрійки. Подорожня виявляється дружиною Сергія Прокопенка, місцевого єгеря, котрий охороняє острів. Козу звуть Квіта. Її привезли на острів ще восени. Так вона там і залишилась. Квіта, песик Бім і єгер — постійні мешканці колишньої приватної бази відпочинку. Сергій живе у колишньому будинку для охорони та обслуговуючого персоналу. Його вирішили не зносити, а залишити для потреб єгерів та лісників. Між іншим, будинки колишніх «дачників» теж цілі. Їх розібрали лише частково. А хатинка, яка, за словами місцевих, належить якомусь прокурору, взагалі стоїть непошкоджена. Сергій розповідає, що восени на острів приїжджали представники лісництва та судвиконавці. Зняті ними будматеріали перевезли на базу відпочинку «Жемчужина». А потім їх нібито забрали власники котеджів. Чи будуть продовжуватись роботи з демонтажу й надалі — єгер не знає. Каже: «Знаю тільки, що охраняти все це нада. Бо покинеш — за день-два місцевий люд сам до охналя все розбере. На шару ж і укус солодкий». Колишні власники після рішення Верховного Суду на острів уже не навідуються. Та й узимку робити тут нічого. Ні Сергій, ні його дружина на дачників не скаржаться. Кажуть, що були вони людьми спокійними, за роботу добре платили. Нині місцевий люд говорить про те, що будиночки вже ніхто не розбиратиме. З часом у них з’являться нові власники — більш «круті», аніж їх попередники.
А ось про що нас у телефонній розмові повідомив Дмитро Шапран, лісничий Новоорлицького лісництва при Державному підприємстві «Кременчуцьке лісове господарство». Він розповів:
— Саме лісництво не займається знесенням будівель. Ми лише надавали водний транспорт. Я особисто був там у перший день робіт. Були там і судвиконавці, і міліція, і власники будиночків. Усе відбувалось тихо-мирно, без ексцесів.
За словами лісничого, ліквідовувати незаконну забудову мають самі «дачники». Він впевнений, що до літа будинків на острові вже не буде. Також Дмитро Шапран підтвердив імовірність того, що одна споруда на Кучугурах все ж залишиться. Нею користуватимуться співробітники РЛП «Нижньоворсклянський». Водночас він наголосив, що остаточне вирішення цього питання — поза межами його компетенції.
Директор «Нижньоворсклянського» Микола Гергенкоп зазначив:
— Так, ми просили залишити одну будівлю для наших потреб. Там же, на острові, й пожежна машина постійно знаходиться. А щоб її обслуговувати, потрібно ж десь жити. Але як буде — точно не знаю.
Отже, все — як у тій приказці: порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Чи вистачить у «дачників» бажання виконати рішення Верховного Суду — покаже час. А ми, при нагоді, перевіримо.