Нанотехнології

Можливо комусь доводилось дивитись серію російських документальних фільмів, в яких в черговий раз йшла мова про світовий уряд, про принципи керування світом та інші цікаві, хоча й дуже спірні, речі. У тих фільмах весь час виступає один розумний російський дядько і розповідає цікаві речі про тих, хто, на його думку, дійсно управляє людською цивілізацією та процесами, якій в ній відбуваються. Нібито це зовсім не нащадки древніх семітських племен (їх, на думку дядька, просто роблять «козлами відпущення», щоб на них всі інші зло зганяли), а потомки єгипетських фараонів. Саме вони володіють древніми справжніми знаннями і використовують їх для своїх корисливих цілей. Але з кожним роком тим «єгиптянам» все важче і важче керувати світом. І виною цьому науково‑технічний прогрес.
Дядько розповідає, як розвивався науково‑технічний процес у 19, 18 століттях. Тоді селянин народжувався під скрип коліс дерев’яного воза. Під ці звуки він жив і помирав. Практично нічого не змінювалося. А якщо й змінювалось, то дуже повільно і майже непомітно. У двадцятому, не кажучи вже про двадцять перше століття, процеси в світі відбуваються набагато швидше. І люди, які народилися в часи, коли на автомобілі дивились, як на справжнє диво, успішно дожили до днів, коли комп’ютери, мобільні телефони та Інтернет увійшли в кожен дім. І от, на думку того дядька, весь оцей прогрес призводить до того, що потаємні знання вже не можна тримати в секреті, еліта перестає бути елітою і простий люд отримує шанс на гідне життя. Нібито воно й так. Які можуть бути таємниці, коли людство вже добралось до царини, де, здавалось, може бути лише Бог. Люди вже відтворюють інших живих істот із однієї клітини, освоїли нанотехнології і з їх допомогою маніпулюють атомами і молекулами. А я все згадую минулий четвер. У позаминулий, готуючи газету до друку, виглянув у вікно редакційного кабінету. Там йшов дощ. По дорозі їхали великі і малі автомобілі, здіймаючи хмари води і бруду. А по обочині вулиці Фрунзе, в бік Дніпропетровського мосту, потихесеньку повзла вантажівка із асфальтом в кузові. На ній сиділи двоє чоловіків у помаранчевих жилетах. Вони кидали асфальт із кузова у численні ями на дорозі. Кидали, потрібно віддати їм належне, досить влучно. Внизу їх колега приладом, схожим на ручний обприскувач, намагався видути струменем повітря воду із ями, інший притрамбовував лопатою асфальт. А ще двоє із лопатами всіляко демонстрували готовність щось робити, чимось колегам допомагати.
Наступного, тобто минулого четверга, знову виглянув у вікно. І знову побачив ту ж процесію у жилетах. Цього разу вони рухались у зворотному напрямку. Але асфальт вони кидали у ті ж ями. Отака ось ефективність роботи. У когось нанотехнології, а у нас — вічний ямковий ремонт. Схоже, науково‑технічний процес у цій країні відпочиває. Натомість є актуальні фрази Гоголя про дві вічні біди - дурнів та дороги.