Земельні баталії по-бутенківському
Ця історія почалася в 1993 році, коли молодим сім’ям, на колгоспному полі, виділили ділянки під забудівлю. Три молоді сім’ї, майбутні сусіди, перші жителі вулиці, з гарною назвою — Садова, розпочали будувати свої домівки.
Так склалося, що ні лінії електропередач, ні газопроводу поблизу не було, але гуртом подолали всі проблеми. Поступово почали заселятися в новобудови. Дітки маленькі, деревця в садку також — всі підростають радують око. Та недовго тривала така сусідська ідилія. Почалося з того, що дорога, яка проходила понад нашими садибами і є на проектах забудови земельних ділянок, була переорана місцевим жителем. Тоді він працював у сільській раді і мав трактор. Чоловік мотивував це тим, що нам вона не потрібна, а на роботу можна пройти чи на велосипеді проїхати і по стежинці, машини понад нашими будинками не їздитимуть та й «пісочку сюди завеземо діткам — гуляти одна краса». Таким мудрим і переконливим наставником він нам тоді здавався, а ми молоді та зелені не думали, що дорога — це земля загального користування і не підлягає ні розорюванню, ні привласненню. Та й це дрібниці, найгірше почалося невдовзі, коли на стежині виявили проволоку, а «мудрий» наставник заявив: «Немає тут стежки, це все моя земля, а ви на роботу і ваші дітки до школи хоч і через Марківку ідіть». Звернулися до Олександра Приходька — на той час сільського голови — для вирішення цього питання. Але створена комісія нічого конструктивного не внесла і проблему не вирішила.
Вже наші діти закінчили школу та й ми не такі молоді. Гірко спостерігати за 78-річною бабусею, у якої три сотих огороду біля нас і вона все життя до нього ходила тією ж дорогою, а потім стежиною, а тепер втратила можливість потрапити на свою присадибну ділянку звичним шляхом. Шкода дивитися на стареньку, яка на сьогодні погано бачить, хворіє, а на свій земельний наділ може потрапити тільки в обхід (а це крюк майже в півкілометра). А тепер «загребущий» бутенківець настійливо пояснює, що це його земля. І для того, щоб пройти на город, вона просить дозволу. То хто ж він є той чоловік? Може пан, який самостійно вирішує де межі його володінь і де великодушно дозволити людям ходити? Але ж, люди добрі, ХХІ вік на дворі! Треба ж трохи себе поважати!
Ситуація продовжувала нагнітатися. Наш сусіда, незважаючи на вказівку сільського голови Миколи Скрильника залишити людям стежку, вперто переорював її, а ми знову протоптували. При цьому він настільки повірив, що це його земля, що від образ та погроз перейшов до рукоприкладства. Дванадцятого червня чоловік накинувся на одну з авторів цього листа, звалив її з велосипеда, викрутив руку і почав нівечити транспорт. Брутальна розв’язка банальної історії (та чи розв’язка?). Від дурості ситуації хочеться кричати: люди скільки вам треба? Де межа вашої жадібності? «Герой» цієї розповіді лише в нашому мікрорайоні має в користуванні шість наділів землі! Але зневажаючи законами добросусідства, інтересами людей які проживають в даному мікрорайоні, він порушив усі людські чесноти.
На жаль, подібні ситуації стають майже типовими для нашого сьогодення. Люди схаменіться! До чого ми дійдемо? Хочеться щоб ця стаття не стала криком волаючого в пустелі.
Жителі Бутенок, 5 підписів
Від редакції:
Сердитий лист, який надійшов із Бутенок, вчергове нагадав про одвічну українську проблему землі та межі. Про це ще Нечуй-Левицький у «Кайдашевій сім’ї» писав, Михайло Стельмах неодноразово висвітлював. Але проблема із плином часу залишилась. І, напевно, буде ледве не вічною.
Прочитавши листа, можна зробити висновок — його автори страждають від свавілля зловісного куркуля. Але, як свідчить життєвий досвід, у подібних конфліктних ситуаціях не буває однозначно правих і винуватих. Світ не ділиться на біле й чорне, він має безліч відтінків. Саме тому ми й не вказували прізвища учасників конфліктної ситуації.
А щоб розібратися у ній, звернулися за коментарем до фахівців. Спочатку спробували вислухати точку зору незалежного експерта. Тобто людини, яка фахово розуміється на земельних питаннях і у конфліктах, які навколо них виникають. Але людина ця не повинна бути зацікавленою, бажано — взагалі навіть не проживати на території Бутенківської сільської ради.
Вибір зробили на користь кандидатури секретаря Кобеляцької міськради Сергія Галушка. Сергій Станіславович уважно прочитав листа і дав наступний коментар: «Цей лист лише свідчить про наявність конфлікту і не більше. Не бачачи документів, не вислухавши іншу сторону, неможливо зробити остаточний висновок. А, можливо, у того чоловіка земельна ділянка приватизована? А, можливо, по генплану Бутенок там не повинно бути ніяких стежок, тим більше — доріжок. Хоча, можливо, праві й автори листа і їх опонент здійснив самоуправство. Та в будь-якому разі, я повторюся, без ознайомлення з документами, висновок не зробить жоден фахівець, жоден експерт».
Ну, а хто ж, як не сільський голова може знати про всі підводні камені та течії «гарячого» земельного конфлікту. Телефонуємо Миколі Скрильнику. Дійсно, Микола Володимирович про дану ситуацію знає. Він сказав: «У чоловіка, на якого скаржаться автори листа, точніше, у його родички, є акт на право власності на земельну ділянку. Вони саджають там город. І, безумовно, мають повне право нікого туди не пускати. Чи законно він отримав ту землю? Припускати можна все, але документи у нього є і у сільської ради немає жодних підстав сумніватись у висновках державних інститутів, які виготовляли і видавали акт на право власності».
Микола Скрильник додав, що і його попереднику, і йому самому кілька разів доводилось розбиратися у цьому сусідсько-земельному конфлікті. Власник землі нібито, навіть, погодився дозволити сусідам ходити вузенькою стежинкою. Але — не їздити велосипедами.
Що ж робити? Микола Скрильник говорить: «Перш, ніж кудись писати, на когось скаржитись, потрібно вивчити документи. Наша сільська рада завжди готова надати їх, у разі необхідності. А по-друге, і це головне — потрібно свято дотримуватись принципу добросусідських відносин. Якщо цього не буде, то жоден суд, тим більше, сільрада чи прокуратура опонентам не допоможуть. Згадую один випадок. Сусідка загнала сусідові вила у груди. Все через межу. Була міліція, писали у прокуратуру, відбулося кілька судів. Але ворожнечу вони не зняли. А потім ми таки зуміли помирити цих людей. Вони зрозуміли, що воювати за межу тільки через те, що не любиш сусіда — то дурниця. І зараз живуть у мирі та злагоді».
На закінчення Микола Скрильник наголосив, що сільська влада готова виступити у ролі миротворця і в даному випадку.