Подорож до зникаючого села
На околиці Новосанжарського району розташоване село Сулими. Там мальовнича природа і красиві краєвиди. Але милуватися ними можуть лише дві літні бабусі, які лишилися єдиними жителями маленького населеного пункту.
Якщо їхати до Сулимів зі сторони Великого Кобелячка, то не одразу можна помітити, де ж, власне, починається саме село. Спочатку понад дорогою видно лише непролазні хащі кропиви та амброзії. І лише потім бачиш, як крізь зарослі видніється біла стіна хати. Колись тут мешкали люди. Можливо, не одне і не два покоління. Але тепер хата покинута. Старий дах обвалився всередину, стіни будинку осіли в землю так глибоко, що підвіконня впираються у траву. Хміль заплів вікна так, що через них практично не видно середини будинку. Не дивлячись на те, що надворі день, дивитись на покинуту хату трохи моторошно. Здається, що ось-ось із дверей вийде привид колишнього господаря… Містичності додає і маленький дерев’яний хрест, який стоїть неподалік однієї з хат просто поруч із дорогою. Дві планки, перев’язані якоюсь ганчіркою, увіткнуті у невеличкий горбик землі.
На подвір’ї — старенький розвалений сарай та клуня. А неподалік від хати у землі зяє чорне провалля. Лише по круглій формі отвору можна зрозуміти, що це колишній колодязь, з якого повитягали бетонні кільця. Якщо обережно зазирнути вниз, можна побачити, що води у колодязі немає, внизу переплелося коріння дерев. До дна колодязя — метрів вісім, тому необережному блукачеві може дуже не пощастити. Один із мисливців з Попового розповідав, що вони з товаришем ходили на зайців у Сулими. І він, пробираючись хащами поміж старих вишень, лише в останню мить побачив під ногами отвір колодязя і встиг ухопитися за гілки дерева.
Якщо їхати далі дорогою (колись, напевно, вона була центральною вулицею Сулимів), можна побачити і залишки інших хат. Деякі з них майже зруйновані. Деякі ж, навпаки, стоять практично неушкодженими. Хоч сьогодні заходь та живи. Очевидно, їх господарі залишили порівняно недавно і над ними не встигли попрацювати погода та люди.
Тією ж дорогою-вуличкою підіймаємось трохи нагору і раптом ліворуч бачимо кілька будинків, які справляють враження цілком обжитих. На полі побіля одного з них пасуться дві корови. Біля іншого — трактори підбирають зі скошеного поля солому. Напевно, тут і мешкають останні жителі Сулимів.
З однієї хати виходить літня жінка. Прямує до поля, де пасуться корови. Помічає нас і підходить ближче. Вітається. Бабусю звуть Марія Максимівна. Говорить, що у Сулимах дійсно лишилися тільки два будинки, яких не покинули жителі.
— Я тут років десять живу. Тепер тут тільки дві хати і лишились. Я ось у цій живу. А у тій бабуся Фрося. Вона вам більше розповість — вона у Сулимах і народилася.
Ми цікавимось у Марії Максимівни тим, де вона купує продукти.
— А куди тут за ними ходити — куди очі бачать, — посміхається, — влітку і пішки можна. А взимку запрягаємо кобилу і їдемо на Великий.
Запитуємо про маленький хрест, який ми бачили біля дороги. Жінка нас заспокоює — це не людське поховання.
— То хлопці жалісливі собаку закопали. І хрестик поставили.
Поговоривши із жінкою, ми йдемо до її сусідки. Біля невеличкої охайної хатинки нас зустрічає сама бабуся Фрося. Дізнавшись, що до неї завітали журналісти, охоче погоджується поспілкуватись. І розповісти нам про село, у якому вона прожила усе життя.
— Мої батьки жили у Сулимах. А я народилася 1926-го року. То голод вже добре пам’ятаю. Як же люди страдали. Падали, як мухи. А їх у ряднинку, яму викопали, трохи прикопали та й усе. Село раніше було велике. Оце тягнулося понад дорогою аж туди до Дрижиної. Жило тут чоловік двісті, а може, триста. Колгосп був великий, імені Чкалова. Тут і корови, і свині, і вівці були. Як війна закінчилася, то чоловіків не було — жінки самі коровами орали. А тоді з’єднали у один великий колгосп із Поповим та Великим. Я по три роботи робила на день — і полола, і корів доїла, і телят порала. І діти вдома ще були. Правда, пенсію маленьку заробила. Оце тільки тисячу почала получати… А як колгоспи розпалися, то і село почало зникати. Одні вимерли, інші повиїжджали: хто у Санжари, хто у Полтаву… Тепер приїжджають тільки на гробики. Кожного року чоловік по п’ятдесят з’їжджається…
Бабуся Фрося вже вісім років живе на самоті. Відтоді, як помер її дідусь. Говорить, що мешкати у порожньому селі їй не страшно — вона вже звикла. А усім необхідним її забезпечують внуки.
— Хіба як здоров’я слабшає, то приходиться лікуватися у Нових Санжарах. Донька мене вже давно зве до неї переїхати, а я все не хочу — мені дома краще. Мені як треба продукти, то я дзвоню і внуки привозять з Великого Кобелячка. Як треба, лікаря привезуть, вона мені укол зробить — і вже легше. Внуки виросли хороші. У мене їх семеро. І правнуків п’ятеро. Я їх усіх повигляджувала маленькими. Так ось як було вісімдесят п’ять, вони мене на руках носили. Кажуть: «То ви нас носили, а тепер ми вас!».
Бабуся Фрося сама порає маленький городик. Має і підсобне господарство — шість курей, кота та собаку. Була у неї колись і хороша корова. Але невідомі злодії зарізали її і продали на м'ясо.
— Ми її вивели пасти на луки. Я ще перед тим дивилась — пасеться моя Травка. Потім через годину зібралася її доїти. Прийшла, дивлюсь — немає моєї Травки! Кинулись шукати. Туди, сюди — немає. Тільки під посадкою нутрощі знайшли. Казали потім люди, що бачили, як там якась червона машина стояла і якісь люди коло неї возилися. Та хіба ж хто думав, що вони серед білого дня корову ріжуть?! Я так плакала. Хлопці машиною і гналися за тими бандитами, та не наздогнали. Казали: «Якби впіймали, закопали б на тих же луках!». Та не впіймали… А я більше корови і не тримала.
Бабуся Фрося їжу готує на газовій плиті із підключеним балоном, хату топить дровами. Увечері дивиться новини по маленькому телевізору. Коли стає сумно, говорить із котом, якого зве Жучком.
— Він такий молодий, лагідний. Сідає до мене, лащиться, а я із ним говорю. Іноді сусідка до мене приходить погомоніти — так і живемо. Переїжджати поки що не хочу, але зима покаже. Якщо здоров’я підводитиме, то доведеться перебиратись до дітей…
А якщо поїде зі свого будинку бабуся Фрося, перебереться кудись її сусідка, то Сулими потраплять до сумного переліку «Колишніх сіл України». У ньому вже значиться Кочубеївка з Новосанжарського району, яку у 2009-му році виключили з облікових даних. Як не прикро, але з часом цей перелік буде лише збільшуватися. Аж доки маленьких сіл та хуторів не лишиться зовсім. Природа буде такою ж красивою, краєвиди — такими ж мальовничими. Але милуватися ними буде вже нікому…
