Самотня старість, яку ми можемо скрасити

Нещодавно ми з чоловіком провідали нашу колишню колегу по роботі — 93-річну жительку райцентру Наталію Трохимівну Відяшкіну. Дуже захотілося розповісти на сторінках газети про нашу зустріч і про цю жінку.

Наталія Трохимівна все життя прожила в Кобеляках, не одне десятиліття трудилася на колишньому комбінаті комунальних підприємств касиром і контролером по воді. Мені пощастило працювати з цією приємною жінкою на одному підприємстві, де я була майстром з виготовлення квітів та вінків. Нелегка доля випала Наталії Відяшкіній — залишилася вдовою, без чоловіка виховала трьох дітей. Але вони покинули своє рідне гніздо, як ті птахи, і полетіли далеко від дому, тож мати лишилася одна. Діти і внуки у неї турботливі, приїжджають в гості, кличуть і її до себе жити, але Наталія Трохимівна каже: «Краще на чужині не буде». Бо прикипіла вона до кобеляцької землі всім серцем. Тільки у рідних стінах приходять до старенької сили та бадьорість духу. Дома вона помаленьку щось робить і це її радує.

А роки так летять… І їх не можна зупинити. І так швидко підкрадається старість, здоров’я гіршає і стаєш непрацездатним. Наталія Трохимівна погано бачить, але пам'ять у неї світла. Вона багато пригадує цікавого зі свого життя, згадала всіх, з ким довелося працювати. Жінка так зраділа, коли ми прийшли її провідати, зустріч пройшла у теплій атмосфері і обіймах. Вона була дуже щаслива, що про неї не забувають. Ми часто телефонуємо одна одній, скрашуючи самотні вечори.

А скільки їх іще таких людей, які живуть самотньо? Зайдіть до них хоч на хвилинку і своїм візитом підніміть їм настрій на весь день, бо кілька хороших слів і увага зігріють одиноке серце.