У свято — про наболіле

Мало на світі є людей, які б відзначали своє професійне свято тричі на рік. Педагоги — одні з небагатьох, кому так поталанило. Адже вони святкують і День знань, і день своєї спеціальності, і, власне, День учителя. Тому, перш за все, хочу привітати усіх освітян із наступаючим професійним святом. Сподіваюсь, ви всі вже отримали поздоровлення від вдячних учнів, символічні букети квітів і відчули справжній дух свята.

У кожної  людини особисті думки з приводу стану та якості освіти в Україні. У мене свої. На жаль, не зовсім оптимістичні. Усі ми розуміємо, що сьогодні на освіту виділяється замало коштів. Від цього маємо не тільки низький рівень матеріальної забезпеченості шкіл, але й, що значно гірше, недостойні звання вчителя заробітні плати.

Виникає риторичне запитання: чи буде невмотивований педагог до кінця віддаватися, справді, нелегкій роботі — навчати та виховувати дітей?

Звісно, у нас є професійні наполегливі педагоги й талановита молодь, яка серйозно ставиться до навчання, розуміючи, що лише міцні знання стануть фундаментом для їхніх майбутніх успіхів. Але ж навряд чи хтось заперечить, що загальний рівень освіти в Україні з роками відчутно знизився. І в цьому немає абсолютної вини педагогів. Нинішня влада, немов щитом, прикривається фразами про брак коштів на освіту. Правда щит цей — дірявий. Останнім часом ми спостерігаємо у влади дефіцит совісті, дотримання законів, професіоналізму. Натомість у великому надлишку — нестримне бажання чиновників за рахунок народу збільшувати свої особисті статки. Думаю, якщо прибрати цю складову, то тільки у такому разі ми зможемо знову говорити про повернення престижності вчительської професії, про авторитет вчителя, педагога не лише у школі, але й загалом у суспільстві.

Та насамперед, забуваючи про сумне, я ще раз вітаю всіх зі святом! Бо рано чи пізно кожна людина в житті стикається з тим, що доводиться когось чомусь вчити: чи молодих колег, чи рідних дітей, чи навіть сусідського хлопчика, мама якого попросила допомогти зробити йому алгебру. І, як би наші співвітчизники не ставилися до вчителів та якості освіти в цілому, не можна заперечити той факт, що ми такі розумні не самі по собі, а тому, що колись знайшлася людина, яка навчила нас читати, писати і додавати два до трьох. Не дивлячись на умови, в яких те навчання відбувалося.