Ягдтер’єри хапають за горло, а такси лякають голосом

27-го жовтня неподалік села Судіївка Полтавського району мисливсько-рибальське товариство «Кречет» влаштовує змагання для норних собак.

Напередодні, у п’ятницю, до журналіста «ЕХО» телефонує старший мисливствознавець «Кречета» Василь Сімейсько. Повідомляє, що на базі під Судіївкою зробили штучну нору для випробування мисливських собак і у суботу там планують провести змагання, приурочені 7-річчю мисливсько-рибальського товариства. Василь Миколайович запрошує приєднатися і подивитися, як мисливські собаки ловитимуть справжню лисицю у штучній норі.

Наступного ранку доводиться прокинутися о шостій, щоб за півгодини вже їхати у білій «Ниві» Василя Сімейсько у напрямку Полтави і слухати його розповіді про полювання з мисливськими собаками.

— Собачники — це люди особливі. Зі своїми заморочками, — пояснює він. — У нас часто кажуть: «Коли йдеш на полювання до нори, добре, коли дочекаєшся собаки!». Іноді під норами доводиться сидіти по кілька годин, а то і по півдня. А коли ще мороз, то взагалі біда.

Єгер Олег Сімійон, який сидить на задньому сидінні автомобіля, дорогою розповідає про породи собак, яких переважно утримують мисливці району та області. Це — фокстер’єри, ягдтер’єри і такси.

— Такси — найрозумніші з цих трьох. Вони ніколи у близький контакт не йдуть. Намагаються налякати звіра, обмінятися із ним у норі та вигнати назовні. Фокси — другі за розумністю. Вони можуть залізти у нору, обгавкати лисицю, а потім вискочити. За якийсь час слідом вискакує і вона. Ягдтер’єри — найменш розумні та обережні. Вони кидаються на дичину та намагаються одразу її задушити. Лисицю то вони беруть без проблем. Але якщо трапляється борсук, він часто серйозно травмує таку собаку. Він може роздерти рот аж до вуха. Але ягдтер’єр болю не чує! І кидається знову і знову. Потім після такого полювання тижнів на два-три вилітає зі строю.

За кілька хвилин із основної траси ми повертаємо в сторону — у бік бази «Кречета». Мисливці продовжують розповідати про норне полювання.

— Лопата — це для нас найнеобхідніша річ. Собака може загнати звіра у кут нори і там — під землею обгавкувати. По звуку визначаєш, де вона знаходиться, і починаєш копати, — розповідає Василь Сімейсько. — У мене, до речі, і прилад спеціальний є, який показує, на якій глибині собака. Іноді копати доводиться дуже глибоко — до трьох метрів.

За розмовою ми доїжджаємо до місця призначення. Тут вже зібралися чимало мисливців з різних куточків області. На випробування нової нори приїздять собачники з Карлівки, Чутового, Лохвиці, Гадяча, Нових Санжар, Кобеляк, Кременчука. Із Новосанжарського району своїх собак везуть представники новосанжаського, малоперещепинського та кунцівського колективів.

Усього на змагання привозять 31 мисливську собаку. Переважну більшість із них складають ягдтер’єри. Але є і кілька фокстер’єрів та такс. Перед початком змагань мисливців запрошують спуститися дорогою вниз і подивитись на пам’ятник, встановлений на честь собак, які загинули на полюванні. Неподалік розташований вольєр, у якому вільно гуляють дикі кабани. Вони з цікавістю поглядають і на людей, і на невеликих собак, які так і рвуться до металевої огорожі.

Піднявшись на гору, зареєструвавшись і продемонструвавши документи та довідки на собак, мисливці збираються біля входу до штучної нори. Перед початком змагань їх інструктує головний кінолог області і головний суддя цих змагань Дарія Горбатко. Потім напутнє слово говорить директор «Кречета» Сергій Шебітько, який бажає мисливцям традиційне:

— Ні пуха, ні пера!

Першими усередину загородки заходять три нормайстри, які займаються організацією змагань. Вони відкривають одну з дерев’яних кліток і дістають звідтіля невелику худу лисицю. Підносять її до входу у штучну нору. Мить — і руда заскакує всередину. За кілька секунд пробігає по великому колу «вісімки», яку утворює розгалужена нора і потрапляє до дальнього — меншого її кола.

— Зверь на месте! — оголошує один із нормайстрів.

Змагання першими починають молоді собаки, які ще жодного разу не бачили штучних нір і не мають дипломів. Перший ягдтер’єр швидко знаходить лисицю, активно обгавкує її через перегородку. А коли засув прибирають, кидається за рудою по колу нори. За деякий час чути гарчання собаки, дзявкання лисиці — значить відбувся «контакт». Нормайстри швидко відкривають один із численних люків, які прикривають нору згори. Ягдтер’єр тримає лисицю, ухопивши її за задню ногу.

— Забирайте собаку, — наказує нормайстер власнику. І пояснює спеціально для журналіста: — Хватка была. Но неправильная. Хватка должна быть «по месту» — за горло, за ухо, но так, чтоб зверь не мог достать собаку. Потому эта получит низкую оценку.

Наступний «яг» — так скорочено називають ягдтер’єрів — виявляється і агресивнішим, і вправнішим. І лисицю наздоганяє швидше, і хапає як слід — за горло. Руду ледь встигають звільнити з міцних щелеп. І замінюють на іншу — дещо більшу і пухнастішу.

Після кількох ягів у нору пускають маленьку руденьку таксу. Вона хоч і не відрізняється значними габаритами, але працює на совість. Заганяє лисицю, обгавкує її впродовж кількох хвилин і отримує схвальну оцінку. Судді називають прізвище наступного мисливця. Той підхоплюється і прямує до входу. А його друзі з-за сітки піджартовують:

— Ти ж дивись, собаку не забудь!

Услід за новачками в нору йдуть уже заслужені собаки — власники дипломів та медалей. Ці з лисицею довго не церемоняться. І нормайстри тільки встигають відкривати люки та розчіпляти зуби. У підсумку найвищі нагороди, дипломи ІІ та ІІІ ступенів отримують собаківники з Кременчука Ігор Горбенко та Олександр Крамаренко.

Після змагальної частини мисливці не менші цікаво та весело проводять час за столами під навісом, смакуючи куліш та випиваючи… ну, і щось випиваючи. Один із місцевих собаківників читає мисливцям власного вірша.

— Я хочу вам, мисливці, побажати здоров’я, щастя, успіхів в житті! Щоб ми не тільки вміли убивати, а потім доживати в каятті. Бо всі молитви нам не допоможуть, коли в пустелю перетворим край. І те, що зникне, ми вже не примножим. То ж те, що є, мисливцю, зберігай!

Зберігати мисливцям з «Кречета» є що, адже дичини у їхніх угіддях вистачає. За словами Василя Сімейська, товариство у цьому році має 50 ліцензій на кабана, 30 — на косулю, 2 — на муфлона, 2 — на оленя благородного, 2 — на лань. Пільгова ліцензія на кабана — для членів товариства — обійдеться у 1400 гривень, на косулю — у 700.

До речі, вже прощаючись, Василь Сімейсько зачіпає тему майбутнього перерозподілу мисливських угідь. І запевнює журналіста у тому, що на землі УТМР «Кречет» претендувати не буде.

— Ви так і напишіть! Щоб не переживали ні прості мисливці, ні ті, хто не дуже добре ставляться до нашого товариства! Ми ні на сотку угідь УТМР претендувати не будемо. Нам вистачить своїх 51 тисячі!