«Та я вже така, що й картошки не можу вчистити! Вона все робить!»

3-го квітня працівники територіального центру вирушають до Кунцевого, аби поспілкуватися з літніми мешканцями села, яких обслуговують соціальні робітники.

Проводити своєрідний рейд їдуть завідувач відділення Наталія Бовкун та соціальний працівник Тетяна Петрук.

— Ми зараз заїдемо до кількох підопічних наших соціальних робітників. Поцікавимось, чи відвідують вони їх згідно графіка, чи виконують обумовлені договором роботи, — пояснює Наталія Бовкун, коли ми заїжджаємо у село.

Машина зупиняється біля одного з будинків. Працівниці терцентру стукають у двері. Відчиняє літня бабуся з ціпком. Це господарка Ніна Василівна Іщенко. Гостей зустрічає насторожено.

— Вас соціальний робітник Лариса Завора обслуговує? Претензій до неї у вас немає? — цікавиться Наталія Бовкун.

— Ні, немає! — пожвавлюється бабуся. — Вона приходить у вівторок і п’ятницю. Робить все, що треба.

Працівниці терцентру переглядають зошит відвідувань. Останнє заповнене число там — 2 квітня, поруч — підпис бабусі. У перевіряючих питань немає. Вони прямують до іншого будинку. На порозі їх зустрічає веселий дідусь із подряпиною на щоці, замазаною зеленкою. Звати його Павло Петрович.

— Лариса? Вчора була! Вікна мила, у хаті прибирала! Вона роботяща така, що я вам кажу!

Дідусь бере ціпок і зголошується провести нас іще до однієї підопічної Лариси Завори. Просто по сусідству з ним живе Надія Григорівна Іщенко. Дідусь Павло веде нас до неї місточком, перекинутим через неглибоку канаву.
— Переходимо через Волгу! — жартує дід. Працівниці терцентру посміхаються.

Визначальна прикмета, що у будинку літня людина, — на порозі стоїть ціпок. Надія Григорівна, очевидно, гостей не чекає, тому говорить не надто охоче. Але про соціального робітника відгукується добре.

Хвалить Ларису Завору і Галина Луківна Голік. Вона гостей зустрічає радо. Запрошує зайти і охоче відповідає на питання.

— Та я вже така, що й картошки не можу вчистити! Вона все робить! І молочка привезе, і ліки. Як треба, і покупає, і ногті обріже. Як треба щось купити — я їй гроші даю. За десять років жодної копійки собі ні разу не взяла. Така совісна! Дай Бог усім таку дитину! — Говорить Галина Луківна. — Вона тільки журиться, що велосипед часто ламається. Але приїжджа по графіку! Як треба, то і в суботу може!

Інший соціальний робітник — Тетяна Лапа — обслуговує літніх людей та інвалідів з іншої частини села. Машина із працівниками терцентру прямує до будинку Поставних. Але зустрічає двох членів родини просто на дорозі.

— Вона у нас кожен день! — говорить жінка середніх років, яка веде дівчинку на індивідуальне заняття.

— Сьогодні немає — поїхала у Санжари. А так усім допомагає. Як треба, то і Настю в школу відводить. Ми їй дуже вдячні!

Інші підопічні також цілком задоволені роботою соціального робітника. Любов Архипівна Рукас підтверджує — буває у неї по графіку. Робить усе, що записано у договорі. І навіть більше того.

— Маладцювата! — киває головою Євгенія Іванівна Крикун. — Така, що і сама до роботи хапається. Не можна про неї поганого слова сказати.

Під час рейду працівниці територіального центру роблять якісь записи у своїх робочих зошитах. Але пояснюють — зауважень до перевірених соціальних робітників немає. Як, власне, і до більшості їхніх колег. Наталія Бовкун обіцяє взяти журналіста на наступний рейд до якогось іншого села — для порівняння. Хоча наперед запевняє, що більшість соціальних робітників до своїх обов’язків ставляться сумлінно.