«Люди зустрічають по-різному: хтось — як рідного сина, а хтось — як татарина…»
Максим Васюта, 24 роки, працює листоношею в центрі зв’язку, відносить себе до хіппі, пише вірші та вірить у Бога.
Листоноша
— Листоношею став спонтанно. Мама підміняла одну листоношу, але й сама захворіла. Я вирішив їй допомогти. Потім інколи знову брався за цю роботу. У 2010 році мені запропонували працевлаштуватися офіційно. Трохи попрацював, потім була перерва, але з 28 квітня 2011 року працюю листоношею постійно. Робота подобається, та платять мало.
Серед клієнтів є нормальні люди, а є трохи психопати. Усім не будеш угодний. Буває, що затримається газета або почне виходити не тричі на тиждень, а двічі, то всі претензії до мене. Хоч я і пояснюю, що ці питання не в моїй компетенції, та доходить до того, що мені погрожують дзвінками до начальства і письмовими скаргами. У такі моменти хочеться ту людину вдарити, але я себе стримую. У нас працює правило: «Клієнт завше правий». Я терпляче пояснюю причину, з якої виникла проблема, або виявляється, що люди неуважно читали попередження про невихід газети. Раджу уважно перечитувати пресу, яку мої клієнти очікують, щоб не ставалося подібних непорозумінь.
Зустрічають по-різному: хтось — мало не як рідного сина, що повернувся з війни, а хтось — як татарина, особливо, коли потрапиш під поганий настрій.
Робота ненормована. Трапляється, що можеш працювати без особливого напруження, а буває, так завантажать, що доводиться добряче побігати, щоб рознести всю необхідну пошту. Те, що чоловік розносить газети, нікого не дивує, більше звертають увагу на мій молодий вік. Адже листоноші, які працюють у нас, значно старші за мене. Їх люди добре знають, бо ті відвідують передплатників десятками років.
Особливо важко зимою. Не найкраще впливають на здоров’я різкі перепади температури. Ще й темніє рано, а завозять пошту ближче до обіду, тож доводиться розносити газети вже в темноті.
Хіппі
— Був 3,5 роки язичником і ультраправим. Слухав жорсткий антихристиянський рок і був у відповідній організації «Патріот». Зневажав циган і негативно висловлювався на їхню адресу. Завше був готовим до бійки. Носив коротку зачіску, аби не могли схопити за волосся. Та це все уже в минулому.
Якби не Божа надприродна допомога, то я був би на цвинтарі. Саме ця подія змінила мене і відвернула від того всього. Я зрозумів, що йшов неправильним шляхом. Кому ми служимо, то від того і отримуємо характер. Як діти успадковують усе від своїх батьків, то так і з релігією. Якщо я раніше йшов язичницьким шляхом, то, відповідно, тепер зрозумів, що це ні до чого хорошого мене не змогло б привести. Я повернувся після цього до Бога, став протестантом (п’ятидесятником) та перебуваю в баптистській церкві. Саме вона відповідає моїм поглядам. Там панує реальна атмосфера взаємодопомоги.
Я хіппі. Хіппі — це люди, які тягнуться до світла і всередині лишаються дітьми.
З усього можна отримати кайф, навіть без того, що вип’єш. Чи ще чогось такого. Я побачив квітку чи зустрів давню знайому — і вже радію цим подіям.
Як хіппі мене люди сприймають по-різному. Хтось може полити одразу нецензурною лексикою або сказати, щоб я переодягся в нормальний одяг. А хтось із автівки показує рукою жест «мир».
Окуляри — це частина мене. Практично завше в них. Ось зняв їх і в очі різко світло ріже. Люблю їх носити, бо по очах можна багато що про людину сказати. Та я не люблю розкривати душу всім підряд. Дуже відповідально ставлюся до людей, яким можу відкритися.
Українці зараз здебільшого мислять шаблонно. Їм Радянський Союз промив мізки. Тому, якщо хтось виділяється, то таких людей не розуміють і остерігаються. Стадо завше шукає аутсайдерів і вигризає їх. Якби до влади у свій час прийшли меншовики, а не більшовики, то, можливо, ми б жили краще. Погляди меншовиків більше збігалися з політикою царату.
Кулак на кулак, сила на силу — це приносить тільки руйнацію, а мир налаштовує на побудову. Тому потрібно жити в мирі.
Ікони з зображенням Бога і скульптури терпіти не можу. Адже в Біблії, якщо уважно читати, написано, що немає і не може бути ніякого посередника між нами та Богом. Людям для спілкування з Ним не потрібні ніякі ідоли. Треба бути вдячними Богу вже за те, що він дав нам життя, адже це — дар. Не потрібно нарікати на якісь незручності, що в нас є. Треба радіти, що ми можемо жити. Ніколи не буду мовчати, коли ображають Бога. Якщо я вірю, що Ісус поклав життя, щоб я жив, то як можна мовчати? Це те саме, коли твою матір поливають брудом, а ти ніяк на це не реагуєш.
Схід України — дуже бездуховний. От на Західній Україні люди більш духовні. У кожні вихідні моляться та часто відвідують церкву. А в нас у церкві можна бабусь здебільшого побачити. Є люди атеїсти, а є віруючі егоїсти. Тобто, вони визнають, що є Бог, але, типу, краще я поживу для себе, ніж чогось там дотримуватимуся по слову Божому.
Виховання в нас мізерно мале. Батьки не хочуть навчати дітей елементарному, пояснювати їм, говорити з ними. Зараз більше дбають про те, щоб одягнути, нагодувати, а про духовний аспект забувають. Часто спостерігаю ситуацію, коли діти питають: «А що це, для чого це?» Їм же відповідають: «Щоб ти запитав». Причому, батьки нічим і не зайняті, але не вважають за потрібне пояснювати. Гріх у людях прогресує, адже якого вовка годуєш, то той і сильніший буде. Пам’ятаю, наприклад, що моє покоління більше ставилося з повагою до вчителів, а зараз бачу, що це в минулому. Усе більше переконуюся, що кожне наступне поколінням стає гіршим.
Вважаю, що в родині повинне бути фізичне покарання, бо це дисциплінує і допомагає вирости нормальною людиною. Звісно, тут не потрібно перегинати палицю. Навіть у Біблії написано про це, що «син твій не вмре, але мудрості додасться». Вдячний батькові за ремінь, який отримував, коли заробляв.
Українці хочуть добре жити, але не бажають для цього щось робити. Люблять заздрити і чекають, доки щось з’явиться само собою. Ми почнемо жити краще лише тоді, коли кожен полюбить свого сусіда, як самого себе.