Ангеліна і Володимир Васьки прожили в шлюбі 50 років

Не кожному подружжю випадає відзначити щасливий ювілей — золоте весілля. Зустрічають цю дату тільки обрані.

Запитаємо себе, коли люди доживають до золотого весілля? У тому випадку, коли в них золоті серце і розум. Ці якості і визначили обраність Ангеліни Володимирівни та Володимира Кириловича Васьків із села Лучки Кобеляцького району. 7 листопада подружжя відзначило золоте весілля — 50 років свого кохання.

Познайомилися вони влітку 1963 року на будівництві корівника в тодішньому колгоспі «Передовик» у Лучках. Молоді люди одразу зрозуміли, що не зможуть жити один без одного, а тому вже восени стали на весільний рушник.

— Ми разом возили на будівництво ракушку, тоді й познайомились, розговорились, — пригадує Ангеліна Володимирівна. — Володимир щойно повернувся з армії, такий стрункий, гарний, у нього неможливо було не закохатися. Мені було лише 16 років, коли ми одружилися. Батько дуже відмовляв мене, якийсь час навіть забороняв нам зустрічатися, але я не змінила своєї думки і ніколи про це не пожалкувала.

— Я чотири з половиною роки служив у морському флоті. Коли повернувся, закінчив курси шоферів, — розповідає Володимир Кирилович. — Побачивши Ліну, одразу вирішив, що ми одружимося: дівчина гарна, молода, ще не розбалувана, — сміється. — Наступний рік був високосним, тому хотілось зіграти весілля у 63­му. Розіслав своїм рідним листи із запрошенням на свято.

Нареченій, коли дізналася, відступати було нікуди: гості, рідні сестри жениха, уже збиралися на весілля. Одружилися 7 листопада — під знаменну тоді дату. Вона працювала дояркою, він — водієм у місцевому колгоспі.

— Почали зводити будинок, до Нового року вже й фундамент заклали, — каже Ангеліна Васько. — Та з нашими заробітками дуже не розженешся. Я отримувала 40 рублів, чоловік — 60. За те й будувалися. Спішили, бо чекала дитину: у грудні 64­го в нас народився син Андрій. Пішли жити в недобудовану хату. Там була лише одна кімната, замість підлоги — долівка. Важко було: я ще молода, а вже в самої дитина маленька, багато недосипала, на фермі була триразове доїння, тож о 5­ій ранку йшла на роботу, тільки повернусь додому, їсти зготую, щось пороблю, уже й знову треба бігти на роботу. Син у дитсадок не хотів ходити, увесь час коло нас був: то зі мною, то з батьком на машині катався. Андрійка такого замазуриного привозив! — сміється жінка. — Нелегке було життя, а тепер би й пожити, так здоров’я нема. Та нічого, усі труднощі ми здолали, усі страждання пережили разом. Було всього: і спорились, і мирились, але не можемо довго ображатися один на одного, обоє завжди швидко відходимо.

Володимир Васько має 42 роки водійського стажу, дружина 35 років пропрацювала на фермі. Сьогодні за свої труди отримують мізерні пенсії. Кажуть, що тих грошей ледве на ліки вистачає. Раніше подружжя тримало чимале господарство, але позбували, бо не було здоров’я за ним доглядати.

— Аби ще грядкою мама не займалася. Ніяк її не відмовлю, — приєднується до розмови син золотих ювілярів Андрій. — Батьки мають біля хати 12 соток землі. Мама не може без городу, то цибульку, то огірок посадить. А ще в неї дуже гарна клумба. Без діла мама не сидить.

Володимир Кирилович після інфаркту вже чотири роки прикутий до інвалідного візка. Раніше був відомим у селі й далеко за його межами бджолярем, залюбки займався пасікою.

— Найбільше в мене було 32 бджолосім’ї, — говорить Володимир Васько. — Медом усіх пригощали, дуже його хвалили за смак. У селі мав багато учнів, своїми знаннями з бджільництва завжди радо ділився з іншими.

Ще чоловік дуже любив рибалити. Тараньку сушили, а з більшої риби дружина готувала смачні страви.

— Ми як приїжджаємо з сім’єю погостити, то мама нас так гарно нагодує завжди! Вона дуже хороша господиня, — каже син Андрій. — У батьківському домі дуже затишно. У Лучки часто з’їжджається вся наша рідня. Ми тут відпочиваємо душею.

Андрій Васько зараз мешкає в селі Супротивна Балка, що в Новосанжарському районі, але чи не кожні вихідні разом із дружиною Іриною і доньками Анною і Яною провідує батьків.

— Яка то для нас радість, коли приїжджає син, онучки! — говорить Ангеліна Володимирівна. — Ми дуже пишаємося своїм сином, адже він виріс розумною, хорошою людиною, усього в житті досягав сам.

Із поглядів батьків одразу видно, як сильно вони люблять свою дитину. А син віддячує їм теплом і турботою.