Ліквідатор Олександр Койнаш був у реакторі аж вісім разів

28 років минуло з дня найпідступнішої трагедії для нашої землі, Чорнобильської катастрофи.

Історія Чорнобиля — це не тільки історія техногенної аварії й людської трагедії. Це ще й історія подвигу в ім’я порятунку всього людства. Подія, що сталася на Чорнобильській АЕС, не забудеться ніколи, тому що люди, які усували наслідки цієї страшної аварії, врятували тоді від катастрофи не лише Україну, а й увесь світ. І серед героїв-ліквідаторів були й наші земляки. Ці люди зробили крок назустріч невидимій небезпеці, не відступивши та не зрадивши присязі.

Напередодні 28-ої річниці з дня Чорнобильської катастрофи в приміщенні Центральної районної бібліотеки зібрались школярі та педагоги. На захід запросили і двох учасників ліквідації наслідків аварії Миколу Павлюка та Олександра Койнаша. Спершу ведучі поетапно розповіли про те, як відбулась трагедія. Ліквідатори, згадуючи ті часи, лише кивали головами, підтверджуючи слова ведучих.

— Так, тоді була субота. Пам’ятаєш? — сказав Микола Павлюк, звертаючись до Олександра Койнаша.

Усі присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять загиблих ліквідаторів. Далі в розмові гості заходу згадували роки, коли, будучи ще молодими і не думаючи про наслідки, рятували Батьківщину. Говорили і про товаришів, які загинули при виконанні вкрай важливої місії.

Микола Павлюк розповів, що тоді йому було 35 років. Першими ліквідовувати наслідки катастрофи пішли пожежники. Уже за ними призвали військовослужбовців та резервістів.

— Мене викликали за повісткою, — згадує Микола Іванович. — Забирали молодих хлопців. Багатьом було всього по 20 років. І таких, хто казали «Не хочу! Не піду!», не було. Коли ми приїхали на місце, то нам видали одноразовий одяг. Хоча це так було, для галочки. Насправді, ніякого захисту від радіації не було. Ще нам давали накопичувачі, які ми тримали в кишенях. За допомогою тих приладів можна було визначити, яку дозу опромінення отримав кожен із нас. Та в результаті у нас їх забрали. Отож, нам ніхто так і не повідомив, яку дозу опромінення ми отримали. У Кобеляках за 28-ім років померли понад сто ліквідаторів.

А Олександр Койнаш розповів, що був у реакторі аж вісім разів. І навіть свій двадцять перший день народження зустрічав у зоні лиха.

— Прип’ять було дуже гарне та молоде місто, — згадує він. — А сьогодні — пустка. Пам’ятаю, як ліквідатори атомної катастрофи закопували автомобілі. Адже залізо найбільше вбирає в себе радіацію. Хоча хіба це могло захистити людей від лиха?

Насамкінець школярі та ліквідатори переглянули альбом із фотографіями часів трагедії.

Зрештою, український народ завжди пам’ятатиме тих, хто ризикував своїм життям в ім’я інших. Пройдуть роки, але Чорнобильська катастрофа так і залишиться болем у серці прийдешніх поколінь.