Віра Петрова мріє про український прапор на своєму будинку

Нарешті діждалися того часу, коли після неймовірних страждань та тяжкої невизначеності люди, яких тепер називають переселенцями, почали повертатися додому.

Віра Мухтарівна і Леонід Миколайович Петрови (на фото) приїхали в Нові Санжари 9 червня 2014 року. Причому, не дивлячись на те, що прямих бойових дій у їхньому селищі під Слов’янськом не було, а там взагалі дислокувалися війська Національної гвардії. Жінка зі сльозами згадує причини переїзду.

Її чоловіка, Леоніда Петрова, сфотографували сусіди, коли він на блок-посту вивантажував консервацію та інший провіант для бійців Нацгвардії. Це відео сусіди відправили сепаратистам, які потім винесли обвинувальний вирок: допомога Нацгвардії.

Коли Леонід Миколайович їхав на автомобілі, його зупинили на ворожому блок-посту, бо вже мали фотографію, і затримали. У міському відділі міліції чоловік просидів чотири доби. Там у чоловіка постійно тикали автоматом і погрожували, що коли він не підпише якийсь папір про те, що він допомагав їхнім ворогам, то його розстріляють. Одне тільки те, що не били. Чоловік з жахом згадує той час.

А його дружині, яка в цей час була на свободі, було не легше. Мало того, що різні думки тиснули на свідомість, так ще й один їх знайомий, який чомусь почав різко виявляти ненависть до родини після того, як ті допомогли бійцям Нацгвардії, почав привселюдно заявляти:

— Двоє плаває в Донці з розпоротими животами, треба ще двох вкинуть.

Це говорилося на адресу сім’ї Петрових.

Як тільки Леоніда Миколайовича відпустили, родина вирішила втікати звідтіля. На Полтавщині у Віри Мухтарівни проживає брат, який їй раніше постійно говорив, що коли щось не так там буде, щоб приїжджали в Нові Санжари. На Сході ж залишили те, що і всі інші знедолені: квартиру, роботу і звичне життя.

— Коли проводили референдум, то багато людей було проти. Але з тими урнами бігали в кожну хату, — розповів Леонід Миколайович. — Коли прийшли до нас, жінка запитала їх, чого вони сюди прийшли, ми ж не звали нікого. І з яких це пір референдуми стали по хатках ходити. Перед носом у прибулих двері закрили. З тих пір і почалися гоніння. Та що вже говорити про чужих! Кращий мій друг, з яким ми поряд прожили 30 років і допомагали один одному, почав мене бандерівцем обзивати, бо я родом із західної України. Я це пояснюю тим, що він часто дивився російські телеканали, а останні декілька місяців їздив на заробітки в Росію. Хоча ми до цих пір так і не змогли зрозуміти, звідки в нього така ненависть до нас.

І раніше, і зараз Петрови постійно спілкуються із адекватними сусідами. Ті розповідають, що у визволеному Слов’янську світла, води немає, та все ж життя повертається у місто. Потроху відновлюється інфрастуктура, правопорядок, люди виходять на роботу.

— Тепер уже бійці української армії розбираються, хто є хто, і багато наших сусідів, відкритих сепаратистів, або повтікали в Росію, Крим, або їх уже схопили.

Родина Петрових також розповіла, що багато людей на сході змінили свою точку зору в плані ідей сепаратизму і приєднання до Росії. Вони самі тепер вважають себе заляканими, одуреними цими лозунгами й ідеєю Донецької і Луганської Народної Республіки. Адже побачили, що творили терористи: говорять, що пройшли справжні концтабори.

Під час всієї розмови Віра Мухтарівна і Леонід Миколайович постійно повторювали, що знаходяться у дуже великому шоці не стільки від того, як людям мізки «запудрили», а від того, що зробили їхні сусіди.

— За цей місяць, що провели в Нових Санжарах, ми звикли до нормального життя. Глянеш у вікно — люди мирно ходять і нічого поганого не стається. Люди тут і там — це небо і земля. Тому ми висловлюємо велику вдячність першому заступнику голови райдержадміністрації Роману Павліченку, директору санаторію-профілакторію «Антей» Анатолію Бодрому, керівництву «Фонтана», Євгенію Гладуну, в якого ми жили два тижні, моєму брату Олександру Мавлітбаєву за надану допомогу. Повірте, ми цього ніколи в житті не забудемо.

Це, звичайно, не весь перелік осіб, які допомагали переселенцям. При згадці про це Віра Мухтарівна не втрималася і почала плакати.

У кінці нашої зустрічі жінка зі сльозами на очах зізналася, що найбільшою її мрією є вивісити український прапор на стіні свого будинку, коли вона повернеться додому.

До звичного життя сім’я вирушила з величезним сумом у серці.