Хто відродить забуті ідеали?

Коли я пішов у перший клас, наша держава тільки-но стала самостійною. Я прекрасно пам'ятаю, як батько мого сільського товариша, наш сусід, гордо розповідав про живий ланцюг, який об'єднав людей від Львова до Києва, і про те, що він особисто брав у цьому участь. Він говорив, що тепер і наша держава, і колгосп, і село, і його жителі заживуть по-справжньому, що тепер ми будемо працювати на себе, а не годувати азіатські чи африканські країни, що нарешті збудує тут будинок для свого сина. І так мені було радісно від цих слів, такими працьовитими й життєрадісними здавалися ці люди. У селі постійно слідкували за чистотою парку, вулиць, клубу. Туди приїжджали нові мешканці, створювалися молоді сім'ї, народжувалися діти. Навесні кожен будинок приводили до ладу, допомагали гуртом стареньким, відзначали разом свята. Здавалося, що так буде продовжуватися завжди. Та потім керівники молодої держави провели аграрну реформу. Колгоспне майно розпаювали між людьми (і, на мою думку, саме тоді почався поділ самих українців). Коли його ділили, то між нещодавно дружними жителями почалися чвари. Люди сварилися, кричали і не могли розібратися в ситуації, у яку їх втягли можновладці. У цей час знайшлися розумні підприємці, які за безцінь скупили все нажите величезною працею добро, а потім ще й за місяць розібрали «на гвинтики» те, що будувалося сорок років Та сусід закликав жителів працювати гуртом на власній землі. Ентузіазм не полишав його і надалі. Він повторював, якщо не вдасться відновитися самим, то обов'язково знайдеться фермер, який візьме в оренду їхні землі, прижене сюди техніку. І в усіх знову з'явиться робота й доходи. А поки що треба трішки потерпіти і попрацювати на спільне благо. І в його очах продовжував блищати той вогник надії на краще життя своєї родини, села, українців.

Учора я відвідував «обітовану землю» свого дитинства. Із болем у серці можу сказати, що людей там фактично не залишилось, саме село з усіх боків поросло деревами та бур'янами, холодне і зовсім непривітне. Купка жителів, які там мешкають, уже не в силах підтримувати колишній порядок. Наш сусід працює на своїй землі самотужки. Його син полишив село в пошуках кращих статків. І що найгірше: чоловік фактично втратив надію на краще життя своєї сім'ї тут, на малій Батьківщині.

Моя історія не про те, що без колгоспу немає села, вона — про надію в серцях людей. Бо ж не лінь охопила українців, а розпач. І тисячі отаких сусідів-патріотів опускають руки. Бо не тільки в цьому селі немає справжнього господаря. Його немає і в головному кріслі країни. Бо він, господар, — це ідеал, за яким живе народ. І який же у нас ідеал? Прийти до влади, щоб більше вкрасти? Тож не потрібно дивуватися, що населення країни розділилося, що воно підтримує ворогів, які розповідають їм солодкі байки та обіцяють краще життя. Пригадайте, яка спільна мрія нашої нації, чого прагнули українці, за що боролись упродовж своєї історії? Свобода, незалежність, рівність, братерство — ось основні ідеали нашого народу, ось, за що гинули наші предки. Думаю, що до буремних подій грудня 2013 року частина українців навіть слів державного гімну не знали. А тепер на всіх телеканалах двома мовами висвітлюється лозунг про єдність. Хоча, хіба це зможе врятувати? Згадані мною селяни, як і більшість українців, вірять тільки телевізору, через який ними легко керують наші державні мужі. А ті, хто не вірить, намагається втекти з села, з регіону, з країни подалі від проблем та війни.  Але ж чому ніхто з можновладців не скаже, як той сусід, що треба трішки потерпіти і попрацювати разом на спільне благо, захистити державу? Чому ніхто не роз'яснить людям у Кобеляках, Царичанці, Донецьку, Луганську, що робити в цій ситуації і як вести себе? Чому в такі скрутні часи для держави посадовці не пересіли на «Ланоси», не продали бізнеси своїх дружин, 450 народних обранців не пішли до лав Збройних Сил України, щоб показати всім приклад і врятувати Батьківщину, а тільки закликають через усе той же «зомбоящик» бабусь перераховувати пенсії на армію, їдуть з простягнутою рукою світом і просять кредити, які повісять на шию народу?! Українці ще вірять у добрі вчинки. Вони роблять їх. У їхніх серцях є надія й віра в себе, у свою державу, у перемогу... І, дякуючи цьому, вони й не складають зброї, не зраджують присязі. Ідуть за наказом на строкову службу, поповнюють ряди добровольців. Воюють, маючи на трьох один бронежилет, недоїдають, мерзнуть у наскрізь промоклих палатках. Бо вірять в Україну, у її народ. Вірять і захищають своїх дружин, матерів, сестер. І, можливо, саме вони й відродять ті забуті ідеали, те забуте село.


Автор: Олександр ДІДЕНКО
18 липня 2014, 09:16 | Кобеляки | Редакційна

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.