Від дерматолога до психіатра – один крок

Щоб не плакати, я сміялась. Леся Українка Незначна подія в моєму житті мала прикрі наслідки та призвела до появи цієї трагікомічної статті. Почалося усе з маленької бджілки. Кілька тижнів тому ця корисна комаха-трудівниця вжалила мене в ногу. «Ну і що тут такого?» – скажете ви. Точнісінько так думалося і мені, доки за кілька днів моя нога не розпухла і стала вже не свербіти , а боліти. Як мені й не хотілося, та довелося звернутися за допомогою. У районному поліклінічному відділенні мене сумлінно оглянула дерматолог Нонна Олексіївна Давиденко, призначила курс лікування та попередила, щоб у разі виникнення небажаних змін я знову з’явилася на прийом. Брак медичної освіти не завадив зробити немедичний висновок: всі п’ять ін’єкцій, добросовісно проведені мною, результату не дали: замаскована за широкою брючиною нога сигналізувала фізичним дискомфортом, а набряклі повіки й «мішки» під очима вже викликали зацікавлені погляди перехожих. Затемнені окуляри та низько опущений на них капелюшок створювали сумнівний, але єдиний оптимальний бар'єр від здивованих поглядів людей, що траплялися на моєму шляху до спасіння – в поліклініку (а куди ж?!). За дверима дерматологічного кабінету мене зустріла лікар-дерматолог Півень, так як за час мого лікування лікар Давиденко пішла у тарифну відпустку. Оглянувши мою ногу та обличчя, лікарка заявила, що укуси комах – не її компетенція, а, оскільки, лікування мені призначала не вона, іти я повинна до того лікаря, який взяв на себе відповідальність за призначення мого лікування. Я, чесно кажучи, оторопіла – не піду ж я до її колеги додому, та й хто знає, де вона проводить свою відпустку? Наприкінці розмови Півень порекомендувала пройти обстеження в інфекціоніста, куди я й направилась, не втрачаючи надію на допомогу. Підтверджуючи мої сумніви, інфекціоністи розводять руками, проте, бажаючи допомогти моєму горю, радять звернутись до дерматолога ще раз, або проконсультуватись з терапевтом... В розпачі бреду додому, махнувши на все рукою, зігріває думка що «попусте», паралельно кидає в холод від іншої – на носі 1-ше вересня, а я – вчитель музики – зі своєю непрезентабельною зовнішністю приходжу в клас ... Через кілька днів розумію, що чергового походу в поліклініку не уникнути, адже нога болить, а обличчя своїми набряками подейкує про сумнозвісну алкогольну залежність в стадії безповоротного протікання. Іду до терапевта, та мій дільничий, чи, як зараз говорять, «сімейний лікар», теж у відпустці. З легким холодком паніки повертаюсь до кабінету змученого мною за попередній візит дерматолога. Починаючи дедалі дужче розуміти безвихідь своєї ситуації, я, уже майже зі сльозами на очах, випрошую направлення до Полтавської обласної поліклініки, повинен же хтось врешті-решт встановити мені діагноз та поставити крапку в цій «бджолячій» історії?! Слова «Нічого я вам не дам!» були кілька разів повторені, мабуть для кращого узагальнення та закріплення отриманої інформації, привели мене в свідомість та нагадали, що «Спасение утопаючих – дело рук самих утопающих» – основний девіз деяких кобеляцьких ескулапів. Мій подальший монолог, складався з дифірамбів когорті старих добрих лікарів Кобеляччини, згадала я й Іващенка, який в одній особі втілював всю місцеву медицину, його ставлення до своєї поважної професії, до хворих людей... Хамовите «Звернись до психіатра , а не до дерматолога!» миттєво перевело мої стосунки з лікаркою на принципово новий рівень. Моя змучена нервова система дала вихід емоціям, в результаті чого Півень (мабуть поза її волею) прийшлося вислухати мою суб’єктивну думку про її професійні та моральні якості. Я вийшла до коридору і по обличчям інших хворих, що чекали своєї черги, зрозуміла, що мій феєричний виступ не залишився непомітним. По дорозі додому чомусь зовсім не відчувала притаманного при нервовій розрядці відчуття реваншу, навпаки – докори сумління за підвищений тон та недоброзичливий перебіг розмови, адже я, як людина спокійна і неконфліктна, на жаль, зовсім не вмію вести справи в такому руслі. Мелькнула думка - а можливо й справді треба було звернутися до психіатра, його ж я якраз і не відвідала під час своєї сумної епопеї обходу лікарів. Взагалі-то добре, звичайно, що дерматолог і психіатр на одному поверсі: вийшов і одразу наліво, небагато пройшов – і от кваліфікована допомога колезі. Хотілося б знати, лікарю Півень не стало цікаво, як почувається пацієнт з клінічними ознаками алергії, якому вона навіть не спробувала допомогти, окрім усного направлення його до психіатра, чи її професійна етика спокійно вміщає в собі образи для пацієнтів і без того змучених хворобою? Шкода, що ... не взяла приклад з професійних та людських чеснот своїх батьків, які довгі роки вірою і правдою служать людям. А направлення на обстеження в Полтавську обласну поліклініку мені все-таки дав терапевт. Спасибі. Лікуюсь. Ситуацію коментує лікар-дерматолог Наталія Миколаївна Півень: Я тільки вийшла з відпустки, ця пацієнтка лікувалася у моєї колеги, яка (крім того, що дерматолог) по сумісництву працює алергологом. Так як алерголога не було, я її направила до інфекціоніста. Інфекціоніст направив її до терапевта. Тоді вона прийшла до мене і кричить з порогу – давайте мені терміново направлення у Полтаву. Я їй пояснила, що не маю права писати їй направлення з даним захворюванням (укус комахи), так як я – дерматолог. Я можу давати направлення у шкірвендиспансер відповідно до переліку певних захворювань. Цій пацієнтці направлення повинен написати алерголог, але якщо його не має, тоді направлення надає терапевт. Якби навіть я написала направлення – її б не прийняли у лікарні. Однак жінка почала кричати: «Подивіться, що ви зі мною зробили». Знову пояснюю, що її лікувала не я, а вона продовжувала кричати, що ми не людяно відносимося до неї. На жаль, я просто не можу відповідати мовчанням на явне хамство. Відносно психіатра – визнаю, радила звернутись, можливо, він би заспокоїв її бурхливу реакцію.

Подобається    0