Жорстока «швидка» чи результат реформи медицини?

Мешканець Нових Санжар поскаржився журналістам на те, що до його хворої матері двічі на виклик не приїхала бригада «швидкої допомоги». А коли жінку, зрештою, госпіталізували, вона померла у лікарні. Медики ж запевняють, що діяли виключно в рамках своїх інструкцій. А врятувати пацієнтку у даному випадку не змогли б навіть за допомогою найсучаснішого реанімобіля.
До тижневика «ЕХО» звернувся новосанжарець Валентин Дяченко. Він розповів, як кілька разів невдало намагався викликати «швидку» до своєї матері, інваліда І-ої групи.
— Перший раз я зателефонував 24‑го березня. Було це вдень. Попрохав, щоб вони приїхали, бо у мами була висока температура: 38,5°. Диспетчер мені сказала, що на температуру вони не виїжджають, хіба що вона буде вищою за 38,8°. У нас вдома були анальгін та димедрол, мені порадили зробити їй укол. Їй покращало, але ненадовго. Тоді ми викликали сімейного лікаря Оксану Співак. Вона оглянула маму, призначила їй курс лікування і поїхала. Наступного дня мамі стало гірше: вона важко дихала, їй було складно говорити. О 15:20 я знову подзвонив до «швидкої». Диспетчер Світлана Царенко відповіла мені, що «швидка» не займається перевезеннями людей. Не витримавши, мій батько, Юрій Дяченко, власним авто поїхав до нашого відділення «швидкої», щоб попрохати медиків таки виїхати на наш виклик. Він пояснив їхній старшій, Тетяні Зеленець, та диспетчеру, що мама інвалід, вона неходяча. Але йому відповіли, що на чергуванні перебуває лише один автомобіль і той зараз на виклику. Хоча у цей же час на парковці біля відділення стояли дві «швидкі». Йому пояснили, що це не їхні авто. Батько повернувся додому ні з чим. У цей час я знову подзвонив до сімейного лікаря і попрохав її забрати маму до лікарні. Приїхала Оксана Співак, яка почала готувати її до перевезення. І у цей час прибула «швидка». До нашої квартири зайшла фельдшер Тетяна Томіліна, яка почала обурюватись тим, що машина центру ПМСД вже у нас, а її все одно послали на цей виклик. Ми з батьком, і так знервовані байдужістю працівників «швидкої», попрохали її піти з нашої квартири. Знаю, що вона потім телефонувала до міліції із заявою, що батько погрожував їй фізичною розправою. Нагадаю, що батько теж інвалід І-ої групи, так що судіть самі, наскільки реальними могли бути його погрози… Маму перенесли на ношах до автомобіля центру ПМСД. Це була звичайна «швидка», а не реанімобіль. Її встигли довезти до приймального відділення і через 3–5 хвилин у неї зупинилося серце… Лікарі робили все можливе, але врятувати маму не вдалося. На другий день провели розтин за участю членів комісії з Полтави. Її голова Іван Шумейко потім повідомив нам, що шансів врятувати маму практично не було: у неї відірвався тромб у стегновій частині і перекрив дихання. Хочу зауважити, що члени полтавської комісії усіляко захищали працівників «швидкої». Нібито вони свої функціональні обов’язки виконали. Я розумію, що врятувати маму було дуже мало шансів, але справа тут у ставленні цих медиків. Вони відмовлялися допомогти, хоча могли це зробити, кричали на батька, коли він вимагав відправити машину. Тому наша сім’я вважає, що працівники «швидкої» Тетяна Зеленець, Тетяна Томіліна та Світлана Царенко мають понести відповідальність за таке своє ставлення, їх мають звільнити з медичного закладу.
У завідуючої відділенням «швидкої допомоги» Тетяни Зеленець дещо інше бачення цієї історії. Із нею ми спілкуємось 28‑го квітня, через місяць після подій, які закінчилися смертю 52‑річної Лілії Дяченко. Розмова відбувається у диспетчерській відділення. Тетяна Олексіївна деякий час відповідає на телефонні дзвінки, направляючи автомобілі «швидкої» то на один, то на інший виклик. Потім передає телефон і журнал диспетчеру і ми йдемо у сусідній кабінет, щоб поспілкуватися. Перед тим, як давати коментар, медик телефонує до свого полтавського керівництва. Там радять розповісти усе як було.
— 24‑го числа дійсно був такий виклик. Щоправда, чоловік, який телефонував, не назвався і не назвав прізвище хворої. Сказав лише, що у неї температура 38°. Ми порадили звернутися до сімейного лікаря, який обслуговує цю дільницю. Наступного дня о 12:30 дійсно телефонував Валентин Дяченко. Він сказав, що мама інвалід першої групи. Але на госпіталізації він не наполягав, прохав надати консультацію стосовно лікування, яке призначила матері сімейний лікар. Ми пояснили, що консультаціями не займаємось і порадили телефонувати до ПМСД. Але сказали: якщо мамі стане гірше, щоб дзвонили до нас. О 15:20 він подзвонив і попрохав госпіталізувати її. Тут треба уточнити, що у нас зараз вдень працює дві машини, тобто дві бригади «швидкої». Одна постійно базується у Нових Санжарах, інша — у Нехворощі. Їхати за 40 кілометрів нехворощанській машині було б дуже довго, тому виїхати до Дяченків могла лише новосанжарська «швидка». А вона у цей час була у Супротивній Балці, де забирала пацієнта із травмою. Коли до нас приїхав Юрій Дяченко із вимогою направити машину «швидкої» до них додому, ми пояснили йому ситуацію. Він дійсно запитав нас: «А оці дві машини не можуть поїхати?!» Біля відділення дійсно стояли дві швидкі. Але одна – це наша машина, яка працює у нічну зміну, а інша – машина приймального відділення ЦРЛ. Коли Дяченко поїхав, я зв’язалася із головним лікарем центру ПМСД Олегом Яковенком і попрохала послати до них машину сімейної медицини, оскільки не знала, коли саме повернеться наша «швидка». Вони виїхали десь о 15:55, а о 16:10 повернулася «швидка» із Супротивної і поїхала до Дяченків. Далі ви знаєте. Томіліну просто вигнали з квартири, а хвору забрала машина центру ПМСД.
Також Тетяна Томіліна пояснила, що з приводу інциденту спеціальною комісією було проведено розслідування. Проте з її висновками новосанжарські медики ще не ознайомлені. Станом на 28 квітня ніяких дисциплінарних покарань працівники відділення не одержували.
— Ми розуміємо, чому рідні цієї жінки так були налаштовані. Коли рідна людина страждає, їй хочеться допомогти будь-яким способом. Але що ми могли зробити у цій ситуації? Навіть якби «швидка» із усім необхідним обладнанням приїхала раніше, ми б не змогли врятувати цю жінку від тромбу…
Наприкінці нашої розмови цікавлюся у Тетяни Олексіївни, як давно в Нових Санжарах удень чергує лише одна машина «швидкої».
— Після реформи 2013‑го року. До того у нас тут вдень працювали дві бригади і ще одна була у Нехворощі. Зараз трапляються іноді такі ситуації, коли обидві машини на виїзді, а надходить новий виклик. Наприклад, нещодавно нехворощанська бригада везла хворого з Нехворощі, а нам надійшов виклик із Андріївки. Довелось новосанжарській бригаді їхати туди, за тридцять кілометрів. Буває, у критичних ситуаціях нас перестраховує Полтава. Був випадок, коли у Старих Санжарах потрібно було забрати жінку із кровотечею, то по неї приїхала полтавська бригада, тому що їй було найближче.
28‑го квітня було рідкісним днем, коли по Нових Санжарах чергували дві бригади «швидкої». На момент розмови журналіста із завідуючою відділенням обидві були на виїзді.