Битва за сіно

Поблизу маленького села Шапки, що розташоване на території Бутенківської сільської ради, стався конфлікт між місцевими мешканцями та жителями Дрижиної Греблі.

У неділю на місце події довелось виїжджати навіть співробітникам Кобеляцького райвідділу внутрішніх справ. Їх викликали жителі Шапок, які стверджували, що дрижани самовільно зайняли луки, не маючи жодних дозвільних документів. Також вони нібито погрожували місцевим вилами. Паралельно один із жителів Шапок подзвонив у редакцію.

…Коли автор цих рядків приїхав на місце події, то там уже перебували міліціонери. Вони розвели учасників конфлікту і запобігли його переходу в «гарячу» стадію. Адже вили в людей таки були. Як же без них на сінокосі. Хоча словесна перепалка між шапчанами та дрижанами продовжувалась аж до того моменту, доки останні не поїхали з місця події. Розпочавши із того, хто дійсно має право косити сіно на цих луках, люди закінчували тим, хто й коли ставив «петлі» на зайців та палив суху траву. Потрібно зауважити, що ніхто зі сторін конфлікту так і не продемонстрував жодного дозвільного документу. Хоча всі заявляли, що були на прийомі у сільського голови Миколи Скрильника і отримували усний дозвіл на сінокіс. З цього приводу присутній там Роман Іщенко, голова громадської організації «Чиста Полтава», заявив:

— Доки не встановлені необхідні межі та існують ось такі усні дозволи чи домовленості, залишатиметься місце для корупції.

Щодо скошеної на сіно трави, то шапчани пропонували компенсувати жителям Дрижиної Греблі вартість солярки і забрати все собі. Звичайно ж, дрижани не погодились із такою пропозицією.

Співробітники міліції, запротоколювавши свідчення присутніх, дочекались, доки дрижани поїдуть із лук, і заборонили будь-кому працювати на луках до з’ясування всіх обставин. Щоправда, наступного дня Роман Іщенко повідомив редакцію, що сіно таки забрали мешканці Дрижиної Греблі.

Сільський голова Микола Скрильник прокоментував:

— Раніше ці луки орендували сільгосппідприємства. Спочатку «Здобуток», а потім — «Добробут». Там випасали корів і овець. Але зараз ними аграрії не користуються. І місцеві жителі косять траву. Дрижани дійсно були в мене на прийомі. Я їм пояснив, що землею, котра знаходиться за межами населеного пункту, розпоряджається Держземагентство. Потрібно оформляти відповідні документи, потім платити орендну плату і користуватися. Люди не пройшли процедуру. Так, вони, напевно, вчинили адміністративне правопорушення. Але я їх розумію. Ні дрижани, ні шапчани не будуть їздити в Полтаву і чекати рік, а то й більше доки там оформлять документи на два гектари сінокосу. А щоб місцеві забрали скошене не ними сіно… Так це просто не по-людському. Та й права вони такого не мають.

Працівники міліції, у свою чергу, повідомили, що тих, хто самовільно похазяйнував на луках, поки що штрафувати не будуть. До відома: скосити і згребти гектар сінокосу в середньому коштує 1000 гривень. Ще 600 коштуватиме його тюкування. З гектара можна взяти близько двох тонн сіна. Ціна тонни сіна в тюках — 1700-1800 гривень. Як бачите, цифри дуже відрізняються від суми потенційного штрафу. Так що заплатити гроші і забрати своє сіно значно вигідніше, аніж оформляти папери. У принципі, ситуацію можна змінити на краще, лише віддавши повноваження розпоряджатися землею «на низи», органам місцевого самоврядування. Нинішня українська влада саме це й задекларувала. Залишається лише дочекатися втілення декларацій у реальне життя.