Як із Кобеляк Нью-Васюки робили. Частина 2

У минулому номері газети ми почали друкувати розповідь про те, як у райцентрі планували збудувати реабілітаційний центр для солдатів, котрі воювали в зоні проведення антитерористичної операції.

Потрібно одразу відзначити, що далеко не всі з ентузіазмом сприйняли ідею будівництва у райцентрі реабілітаційного центру. На редакційному сайті з’явилися доволі в’їдливі коментарі з цього приводу. Більшість коментаторів стверджували, що згаданий задум є банальною аферою, котра завершиться розкраданням бюджетних чи спонсорських грошей.

Коментатори майже вгадали. Задум завершився досить безславно. Але до розкрадання коштів справа не дійшла. Просто кілька десятків людей безкоштовно попрацювали. А дехто із підприємців не отримав очікуваний прибуток.

Безумовно, пишучи про цю аферу, не можна не згадати про її головну дійову особу: таку собі вибухову суміш із Остапа Бендера, барона Мюнхаузена і талановитого шизофреніка. Мова йде про такого собі Володимира Долину. Саме цей чоловік став ідейним натхненником побудови центру, саме він був тією людиною, котра обіцяла багатомільйонні інвестиції, грандіозне будівництво, десятки робочих місць і зарплату в кілька тисяч доларів для медиків. Адже Ніна Ясинська та Андрій Буняк стали фактично виконавцями чужої волі. Точніше, фантазії.

Розповідає керівник благодійного фонду «Кобеляцька батьківщина» Ніна Ясинська: — Із Володимиром Долиною я познайомилась у березні 2015 року. Мені волонтери відрекомендували його як біженця із Донецька, члена партії «Батьківщина». І попросили допомогти чоловіку, який нібито був успішним бізнесменом, але через свою проукраїнську позицію втратив усе. Та ще й поранення отримав. Ми знайшли для Володимира Сергійовича квартиру в Кобеляках, зібрали гроші на його лікування, допомагали фінансово. Він розповів, що в нього забрали бізнес у Донецьку, квартиру і автомобіль. Показував татуювання із тризубом. Ну як не допомогти однопартійцю, котрий потрапив у таку скруту.

Познайомившись із місцевими функціонерами «Батьківщини», Володимир Долина запропонував їм взяти участь у проекті з будівництва реабілітаційного центру для воїнів АТО. Він розповів, що, працюючи у Донецьку, неодноразово брав участь у втіленні в життя великих інвестиційних проектів. Також має прекрасні зв’язки із Світовим Конґресом Українців. І готовий допомогти за гроші української діаспори збудувати в Кобеляках реабілітаційний центр. Мовляв, тут його дуже добре прийняли і він готовий віддячити благодійникам. Чоловік висловив побажання, аби до втілення в життя проекту долучилися священики греко-католицької церкви. За його словами, у Канаді та інших країнах західного світу існує величезна довіра саме до цієї церкви та до партії «Батьківщина». При цьому Долина попросив, щоб його прізвище не фігурувало ні в пресі, ні в офіційних документах. Аргументував своє прохання турботою про рідних, які залишились у Донецьку. Мовляв, там у нього хвора дружина і син, котрий займає якийсь високий пост у Донецькій народній республіці. Із сином Долина нібито розсварився через політичні переконання, але не хоче, щоб той постраждав через діяльність батька. Сергійович підкреслював:

— Напишуть, що я про українських солдатів турбуюся, а сєпари в Донецьку прочитають. Зараз же все відслідковується. Саме через це Долина і фотографуватись відмовлявся.

В очікуванні Руді

Створений на базі «Батьківщини» та греко-католицької церкви фонд, мав вирішувати одразу два завдання. По-перше, акумулювати надіслані з-за кордону гроші. По-друге, благодійному фонду легше зібрати всі необхідні для отримання землі документи.

І от справа закрутилась. Ясинська і Буняк почали ходити коридорами влади, отримуючи дозволи і погодження. Звичайно ж, ошелешені розмахом і шляхетністю задуму, депутати та члени виконкому погодились дати дозвіл на збір документів, потрібних для оформлення договору оренди. Тут потрібно відзначити, що землю в оренду фонд так і не взяв. Адже далі процесу збору документів справа не пішла.

Паралельно кілька фахівців готували різні проектні документи. Інші — готували штатний розпис, кошторис будівництва та утримання центру. Їздили навіть у дирекцію «Полтаваобленерго», аби домовитися про додаткові ліміти електроенергії. Працювали люди безкоштовно. Але практично всім були обіцяні в майбутньому високі гонорари й зарплати.

Та не лише будівництвом центру опікувався Володимир Долина. Він започаткував спільний проект і КРАЗом. «Кразівці» мали виготовити кілька пожежних автомобілів для потреб Кобеляцького району. Згодом виникла ідея щодо виготовлення на заводі броньованих пересувних церков для проведення служби у зоні АТО. «Займався» Володимир Сергійович і видавничою діяльністю. Він запропонував на базі «ЕХО» створити спеціалізоване видання, котре описуватиме діяльність благодійного фонду.

Відмовляючись фотографуватись, Долина робив велику таємницю і в питанні майбутніх спонсорів проекту. Усі «перемовини» з іноземцями він вів лише особисто по своєму мобільному телефону. Спочатку говорив, що спілкується з представником Світового Конґресу Українців. Згодом переключився на канадську амбасаду. Присутні при розмовах чули лише ім’я Руді. Саме так нібито звали координатора проекту.

Таку утаємниченість Долина пояснював побоюванням того, що, розповівши про «імена та явки», може стати непотрібним. При цьому постійно повторював, що грошей канадці зібрали дуже багато. Мовляв, спочатку думали закупляти танки для української армії, але зрозумівши, що поставляти озброєння заборонено, вирішили використати гроші на інші цілі.

Із Києва приїде автобус

Кілька місяців усі причетні до проекту мовчки працювали, сподіваючись на те, що невдовзі їм щедро «воздасться». Не можна сказати, що у людей не виникали сумніви щодо реальності проекту. Вони почали задавати питання Долині. Цікавились передусім тим, коли ж нарешті з’являться гроші, потрібні для дооформлення необхідних документів та початку будівництва. Долина звично для себе відповідав, що кошти «ось-ось» надійдуть. Коли термін «ось-ось» розтягся на кілька тижнів, Володимир Сергійович урочисто оголосив, що в Кобеляки їдуть представники із Канади. Минув ще тиждень. Представники не приїхали. Тоді всім учасникам проекту було оголошено, що за ними з Києва приїде автобус. І всіх повезуть у посольство на зустріч із спонсорами. Автобус теж не приїхав.

Тижні минали. У декого почав лопатися терпець. Першими не витримали харківські бізнесмени. Вони забрали у Долини «Таврію», яку перед тим дали у користування.

Закінчення у наступному номері