«Свої вміння хочу передати місцевим дітям»
Талановита кобелячанка Ярослава Тереніна виступала на сценах чотирьох країнах світу, але мріє працювати в рідному місті.
Ярослава — відома та популярна в місті людина. Із самого малечку вона постійно виступала на районних заходах, майже рік навчала дітей, які відвідують місцевий Будинок творчості. Крім захоплення танцями, Ярослава працює перукарем. У розмові дівчина зізнається:
— Скільки себе пам’ятаю, я завжди танцювала. Ще з дитсадка і до закінчення школи навчалась у викладачів Будинку дитячої творчості. Це були різні напрямки: народні, сучасні, естрадні танці. Ми брали участь у різноманітних районних і обласних конкурсах, часто в них перемагали. Тому, коли в одинадцятому класі постало питання вибору майбутньої професії, я зупинилась на хореографії.
Вищу освіту Ярослава здобувала в Харківській державній академії фізичної культури. Під час навчання дівчина захопилась черлідінгом. (Вид спорту, який поєднує в собі елементи танців, гімнастики та акробатики. — Ред.) У складі університетської команди виступала на всеукраїнських та міжнародних змаганнях, де неодноразово виборювали призові місця. Крім того, вивчала фітнес, аеробіку та різні напрямки сучасного танцю.
— Мені безмежно подобалось танцювати, тим більше, що численні перемоги додавали сил і натхнення, — говорить Ярослава. — Ближче до захисту диплому нам запропонували поїхати на чотири місяці працювати в Китай. Я погодилась. Батьки підтримали моє бажання.
«Від Китаю отримала незабутнє враження»
— У Китай ми відправились уп’ятьох: чотири танцівниці і тренер, — продовжує дівчина. — Ми працювали в Музеї російського мистецтва, який знаходиться в місті Харбін. Це величезний комплекс під відкритим небом, що включає виставки, магазини, ресторани, готелі.
На території музею навіть є озеро. Заклад відвідували як китайці, так і туристи. Ми виступали зі своєю програмою двічі на день. За один вихідний хотілося об’їхати увесь Китай. Але побувати нам удалося лише в Пекіні та на Великій Китайській стіні.
Зі слів дівчини, від роботи вона отримала незабутнє враження. Цікава культура, звичаї. Місцеві жителі добре ставились до артистів з України.
Вразило те, як китайці під час будівництва економлять територію. Дівчина зазначає: якщо ви бачите будівлю висотою в кілька десятків поверхів, то це означає, що мінімум десятьма поверхами вона сягає під землю.
У Харбіні немає людей, які б просили милостиню. А місцеві жителі, не чекаючи правоохоронців, карають злодіїв.
— Усього в музеї працювало більше двадцяти українок, — каже Ярослава. — Одна з дівчат закохалась у місцевого жителя і залишилась у Китаї. Перекладач розповідала нам, що китайцям дозволяється народжувати лише одну дитину. За наступне дитя потрібно сплатити штраф 60 тисяч юанів.
Ніколи не кажи «ніколи»
Після закінчення контракту Ярослава повернулась в Україну. Та невдовзі знову отримала запрошення на роботу за кордон.
— Справа в тому, що з усіх зарубіжних країн найбільше мене лякала Туреччина, — з усмішкою говорить кобелячанка. — Можливо, на мене так впливали батьківські застереження. Можливо, такий стереотип сформувався від перегляду серіалів. Я обіцяла собі, що ніколи не буду там працювати. Та, як говорять, ніколи не кажи «ніколи». Мені запропонували працювати в Туреччині. Подруги вмовили — і я погодилась.
Чотири місяці поспіль танцюристи вивчали нову програму. І ось — Туреччина. За час, проведений у цій країні, Ярослава встигла побувати на всіх курортах та оцінити їх красу. Вона зізнається, що, можливо, залишилася б там жити.
— Чудовий клімат, море, сонце, розваги — саме так я можу описати цю країну, — ділиться спогадами Ярослава. — Що ж до відношення місцевих чоловіків, то все залежить від самих жінок. Так, вони намагаються проявити свою увагу, але ніхто на вас не нападатиме. Мені було соромно за поведінку деяких туристок. Через таких недалекоглядних дівчат і жінок у турків складається хибне враження про слов’янок. Турчанки бачать в українках лише загрозу. Вони вважають, що всі приїжджі хочуть забрати їхніх чоловіків. Тим паче, що своєю вродою турчанки значно поступаються.
Пропрацювавши кілька місяців танцівницею, дівчина замінила свого тренера, у якого закінчився контракт. Готуючи номери до виступів, Ярослава відчула, що це її покликання. І поставила собі за мету професійно займатись тренерською діяльністю.
«Одна з моїх мрій здійснилась»
Наступною країною, де дівчині випала нагода працювати, був Сінгапур. Ярослава поїхала туди разом зі своєю подругою.
— Я мріяла побувати в готелі «Марина Бей Сендс» та поплавати в басейні, який розташований на даху цієї 55‑поверхової будівлі, — говорить дівчина. — І моя мрія здійснилася. Також я була в захваті від зоопарку. Узагалі, Сінгапур — красиве і дуже дороге місто. Там немає базарів, працюють лише брендові магазини. По вулицях їздять дорогущі автомобілі.
Контракт закінчився, і Ярослава вирішити втілити свій задум та зайнятись викладацькою діяльністю. Для цього повернулась в рідні Кобеляки. Вона влаштувалась викладачем у Будинок дитячої та юнацької творчості і паралельно — в дитячий садок. Ярославу добре прийняв колектив, діти також відповідально ставились до занять.
— Низька заробітна плата, відсутність матеріальної бази — ці фактори постійно впливали на моє бажання й далі працювати хореографом, — зізнається дівчина. — Тож коли мені запропонували летіти в Індію, я погодилась.
Як пояснила Ярослава, Індія — це країна контрастів, де багатство і розкіш уживається поряд зі злиднями. Де між автомобілями ходять корови, бігають натовпи маленьких жебраків. Де на вулицях купи сміття, в якому порпаються діти, а поряд під відкритим небом надають свої послуги перукарі й стоматологи. Через стовп пилу неможливо відкрити вікна в будинку, а вночі зовсім не видно зірок. При усіх цих недоліках індійці люблять яскраві заходи.
— Їхні весілля та урочистості чарують своєю вишуканістю, — наголошує Ярослава. — Ти потрапляєш неначе в казку. Величезний зал увесь прикрашений живими квітами. Артисти розважають присутніх одразу з кількох сцен. Столи ломляться від напоїв і наїдків. Святково вбрані наречений і наречена, спостерігають за всім, що відбувається, з п’єдесталу. Музика, фейєрверки, розваги. А на ранок розумієш, що казка закінчилась і ти, як і раніше, знаходишся в Індії. У країні, де жодна служба не турбується, у яких умовах живуть діти, як вони харчуються. За п’ять місяців я так і не встигла звикнути до їхніх порядків та звичаїв.
А душею все одно з домівкою
Зараз Ярослава ненадовго приїхала в Кобеляки. Дівчина планувала відкрити в місті свою школу, де навчатимуть танцям, проходитимуть заняття з фітнесу й аеробіки.
— Цей задум мені доведеться реалізовувати самостійно, без підтримки місцевої влади, — каже хореограф. — Та виникає одразу кілька проблем. По-перше, відсутність приміщення для занять. Зважаючи на плату, яку сьогодні хочуть отримувати орендодавці, я закриваюсь, навіть не попрацювавши. По-друге, спроможність батьків заплатити за навчання. Я розумію, що з теперішнім рівнем життя школа не приноситиме мені прибутку. Звичайно, можна й далі працювати за кордоном. Залишитись жити у іншій країні. Та коли виступаєш на сцені там, душею все одно залишаєшся з домівкою. Тим більше, що свої вміння й навики хочеться передати місцевим дітям.
