Як добратися з Бутенок до Пномпеня
У минулому номері ми почали друкувати історію про те, як Максим Ткаченко подорожував по Камбоджі. Наразі — продовження розповіді хлопця із Бутенок про його пригоди у далекій та екзотичній країні.
Найбільша небезпека — мавпи і люди
Подорожуючи по Камбоджі самостійно, потрібно бути готовим до того, що буквально на кожному кроці на тебе чекає небезпека. При цьому мова йде зовсім не про отруйних змій чи павуків, яких там дуже багато. Із зміями Максим таки зустрічався, але шкоди вони йому не завдали. Найближче знайомство із плазунами відбулося в одному з придорожніх кафе. Снідаючи за столиком на відкритому повітрі, хлопець відчув, що по його нозі щось повзе. Глянувши вниз, він побачив досить велику змію. Довелось обережно, щоб не налякати плазуна і не спровокувати агресію, знімати його із себе.
Та найбільшу небезпеку для мандрівників у Камбоджі становлять двоногі істоти. Точніше, мавпи і люди. Перших у тропічній країні — сила-силенна. Надвечір із джунглів доносяться їх крики. Максим згадує:
— Кричать вони так, що здається, ніби то людину вбивають чи катують. Спершу було моторошно від тих звуків, але досить швидко я до цього звик.
Та мавпи, які живуть у джунглях, не становлять великої небезпеки. У всякому разі, якщо не заглиблюватися у лісові хащі. Найбільш небезпечні ті, котрі живуть поряд із населеними пунктами. Справа у тому, що розумні тварини дуже швидко переймають звички людей. Зокрема, шкідливі. Тому мавпи, що оселилися поряд із містами та селами, як кажуть, «по повній програмі» вживають алкоголь і наркотики. Обкурені анашею тварини нічого й нікого не бояться і здатні на будь-які вчинки. А ще вони миттєво крадуть усе, що погано лежить. Тому сумки чи інші речі ні в якому разі не можна залишати без нагляду навіть на кілька секунд. Навіки попрощатися із грошима чи документами можна миттєво.
Усі інші мешканці джунглів із людьми намагаються не контактувати. Більше того, вони самі можуть стати жертвою. Адже тих же змій у Камбоджі із задоволенням їдять. Максиму під час подорожі довелося їсти і м’ясо пітона і навіть собаки. Щоправда, розповіли йому про те, що він з’їв, лише згодом.
Два види кхмерів
Та все ж основна загроза під час подорожі йшла від місцевих жителів. Справа у тому, що іноземці у Камбоджі не мають жодних прав на захист чи самозахист. Максим пояснює:
— Там іноземців називають «варанами». Для кхмерів ми — люди другого сорту. Кхмер може у тебе щось украсти чи образити тебе. Але тільки спробуй себе захистити. Кхмер миттєво закриває обличчя руками, плаче і голосно кричить. Після цього до нього підбігають земляки і викликають поліцію. Поліцейський завжди буде на стороні земляка. Тобто, у кращому випадку іноземцю доведеться платити гроші, у гіршому — можна потрапити у місцеву в’язницю. І ніхто тобі не допоможе. Адже у Камбоджі навіть посольства українського немає. А сидіти у азійській тюрмі, це, м’яко кажучи, не дуже приємно.
Сам Максим учасником подібних інцидентів не ставав. Але йому про все це детально розповів байкер Синус і проінструктував, як себе поводити під час можливих конфліктів із місцевими жителями. За його словами, найоптимальніший варіант — дати трішки грошей. Кхмери дуже бідні і для них сума у два-п’ять доларів є достатньою, щоб залишити іноземця у спокої.
А ось грабіжники за Ткаченком таки гналися. Сталося це тоді, коли він закінчував свої мандри по Камбоджі. Хлопця, який їхав із своєю дівчиною на мотоциклі, почали переслідувати якісь люди на джипі. Допомогли добрі навички їзди. Максим зумів з’їхати із автодороги і заховався від грабіжників у джунглях.
Та є у Камбоджі й інші кхмери. Це ті, хто проживає у сільській місцевості і практично ніколи не бачить іноземців. Якщо для частини міських кхмерів «варан» є виключно носієм грошей, якого необхідно пограбувати, то для селян із джунглів біла людина є рідкісним і бажаним гостем.
Кілька разів під час подорожі Максим разом зі своєю подругою ночували у сільських кхмерів. Приймали їх дуже гостинно. Подивитися на білих людей збігались десятки місцевих. Практично всі несли якісь гостинці: від скромної їжі до самогону, зробленого з рису. Крім того, селяни охоче допомагали ремонтувати мотоцикл, при необхідності супроводжували мандрівників, аби вказати дорогу.
Напевно, така гостинність викликана тим фактором, що більшість жителів глибинної Камбоджі із покоління в покоління живуть на одному місці, ніколи не виїжджаючи за межі села, де народилися і помруть. Усе, що бачать ці люди протягом життя, — це джунглі, із якими потрібно щодня боротися за клаптик землі, рисові поля і власна хатина, зроблена з бамбука та накрита пальмовим листям. Рисом кхмери засаджують кожен відвойований у джунглів метр землі. Слово «відвойований» вжито недаремно. Якщо хоча б на кілька днів, не кажучи про тижні, припинити знищувати дикоростучі рослини, то місце для проживання чи роботи теж перетвориться на джунглі. У теплому і вологому кліматі бамбук, бур’яни і навіть дерева ростуть із фантастичною швидкістю.
Усе, що вдалося звільнити від джунглів, кхмери засаджують рисом. Максим Ткаченко, сміючись, розповідає:
— Якби вони жили в Україні, то ніяких би клумбочок для квітів біля будинків не було. Усе б рисом засадили. Його їдять і продають. За це й живуть. Інші жителі сіл тримають вдома волів, яких теж продають. Найдорожчий віл коштує сто доларів.
Є одна риса, яка об’єднує агресивних міських та доброзичливих сільських кхмерів. Це — надзвичайно низький освітній і в цілому інтелектуальний рівень. Головну роль у зниженні інтелектуального рівня місцевих жителів відіграли так звані «червоні кхмери» та їх лідер Пол Пот. У кінці сімдесятих років минулого століття прокомуністичний режим влаштував справжній геноцид власного народу. За три роки «червоні кхмери» знищили від одного до трьох мільйонів чоловік. При цьому від голоду, тортур та насилля загинули в основному представники місцевої інтелігенції та духовенства. Тобто, найбільш освічені люди.
Результати того страшного терору Камбоджа відчуває й до сьогодні. Навіть у школах там в основному викладають вчителі із В’єтнаму й Таїланду. Усі дороги і складні споруди будували японці.
Наш земляк розповідає:
— Про яку грамотність можна говорити, якщо там практично ніхто не знає, що таке географічна чи топографічна карта. Люди просто їх в очі ніколи не бачили. Тому розпитувати там про якісь напрямки, маршрути є марною тратою часу. У кращому випадку — рукою покажуть або проведуть.
Зараз, через місяць після повернення із джунглів, Максим говорить:
— Я ні про що не шкодую. Але повторювати мою мандрівку нікому б не радив.
Сам хлопець планує й наділі подорожувати на мотоциклі. Куди поїде і коли, ще не визначився. А, можливо, тримає в секреті. У всякому випадку «для преси» говорити не став.
Додати коментар