Без трофеїв, але з адреналіном
У більшості мисливських історій мова йде про справжні та вигадані звитяги, великі і малі трофеї, їх авторів чи оповідачів. В історії, про яку ви прочитаєте нижче, їх автору дісталась лише чимала доля адреналіну та заряд позитивної енергії.
Події, про які йтиме мова, відбулися зовсім недавно — в минулому 2009 році. Автор цих рядків разом із групою кобеляцьких мисливців вирішили вполювати дикого кабана. Перед тим скинулись по 100 гривень, купили за 2 тисячі ліцензію, заплатили за послуги єгеря. А що ж ви думали? Все по закону, все, як треба. Полювання — це задоволення недешеве. Але воно того коштує. Напевне отой первинний мисливський інстинкт не покине сильну стать ніколи.
Зібралися о шостій ранку в Кобеляках біля приміщення міської ради. Це й не випадково, адже одним із організаторів полювання був міський голова Олександр Ісип. В Кобеляках всім підготовчим процесом керував саме Олександр Михайлович. А тільки-но доїхали до Куст-Кущів, де мали вполювати кабанчика, як влада змінилася. Тут вже всі важелі керівництва взяв у свої руки супердосвідчений єгер і мисливець Анатолій Костюк. Він провів інструктаж, він же й розпорядився кому йти в загінці, кого ставити на «номера».
А погода того дня видалася! Не погода, а пісня! А слідів на снігу в Бабенковому (так називається місце полювання) — видимо-невидимо. Ну, думаємо, будемо із свіжиною. Двадцять дев’ять орлів‑мисливців, так щоб одного кабана не завалили — бути такого не може.
Розпочалося полювання. В загін пішли мисливці зі спеціально навченими собаками, в основному з лайками. Інші стали на «номери» і зачаїлися в очікуванні. Зачаївся і я. Стояння на «номері», це вам не просто ховання за якоюсь деревиною, щоб від кабана врятуватися. Це ціле мистецтво. Тут потрібно ледве чутно дихати і пильно слухати. І ні в якому разі не рухатися. Повернувся, махнув рукою чи здригнув ногою і все — звір тебе помітив. А як кашлянеш, чхнеш чи, вибачте за натуралізм, пукнеш, то він тебе й почує, й унюхає. Тоді й кінець полюванню. У будь-якому випадку, на тебе кабан точно не вийде.
Пильнувати ж потрібно за собаками. Вони женуть кабана мовчки, хіба що зубами клацають. А тільки він зупиниться, починають гавкати. І по мірі того, як цей гавкіт наближається, у мисливців починає виділятися адреналін. Не знаю, з чим це порівняти, але заради цього варто ходити на полювання.
Ось і того разу. Стою, слухаю. Гавкіт наближається. Починає з’являтися дичина, залякана собаками. Ледве не на мене вийшла дика кізочка. Постояла, помахала вухами і зникла в чагарнику. Он лисичка пробігла, он заєць промчав. Аж ось вже й специфічний шум переслідування чути. Це собаки женуть кабана, який важко дихає, тікаючи від них. З усього зрозуміло — звір йде на мене. Тим більше, що стою ледве не на звіриній стежині. Вже приготувався стріляти, аж хитрий звір різко змінив напрямок руху. «Ех, невдача», — спочатку засмучуюсь. А потім кажу сам собі: «Ну й нехай гуляє той кабан. А мені й адреналіну та й заряду енергії вистачить». Як стало зрозуміло через декілька хвилин, кабан перехитрив всіх мисливців — вийшов з-під пострілу по воді.
Ось єгер Костюк оголошує про закриття полювання. Всі, хоч і без трофею, але наадреналінені, збираються біля машин. Як годиться, випиваємо по чарці, ділимося враженнями. В ході розмови стає відома одна дивовижна подія. Виявляється, що кабан виходив прямісінько на кожного мисливця із тих, хто стояв у загінці.
От і думай тепер — чи то кабанів було з десяток, чи то адреналін так хитро на людину діє.
Події, про які йтиме мова, відбулися зовсім недавно — в минулому 2009 році. Автор цих рядків разом із групою кобеляцьких мисливців вирішили вполювати дикого кабана. Перед тим скинулись по 100 гривень, купили за 2 тисячі ліцензію, заплатили за послуги єгеря. А що ж ви думали? Все по закону, все, як треба. Полювання — це задоволення недешеве. Але воно того коштує. Напевне отой первинний мисливський інстинкт не покине сильну стать ніколи.
Зібралися о шостій ранку в Кобеляках біля приміщення міської ради. Це й не випадково, адже одним із організаторів полювання був міський голова Олександр Ісип. В Кобеляках всім підготовчим процесом керував саме Олександр Михайлович. А тільки-но доїхали до Куст-Кущів, де мали вполювати кабанчика, як влада змінилася. Тут вже всі важелі керівництва взяв у свої руки супердосвідчений єгер і мисливець Анатолій Костюк. Він провів інструктаж, він же й розпорядився кому йти в загінці, кого ставити на «номера».
А погода того дня видалася! Не погода, а пісня! А слідів на снігу в Бабенковому (так називається місце полювання) — видимо-невидимо. Ну, думаємо, будемо із свіжиною. Двадцять дев’ять орлів‑мисливців, так щоб одного кабана не завалили — бути такого не може.
Розпочалося полювання. В загін пішли мисливці зі спеціально навченими собаками, в основному з лайками. Інші стали на «номери» і зачаїлися в очікуванні. Зачаївся і я. Стояння на «номері», це вам не просто ховання за якоюсь деревиною, щоб від кабана врятуватися. Це ціле мистецтво. Тут потрібно ледве чутно дихати і пильно слухати. І ні в якому разі не рухатися. Повернувся, махнув рукою чи здригнув ногою і все — звір тебе помітив. А як кашлянеш, чхнеш чи, вибачте за натуралізм, пукнеш, то він тебе й почує, й унюхає. Тоді й кінець полюванню. У будь-якому випадку, на тебе кабан точно не вийде.
Пильнувати ж потрібно за собаками. Вони женуть кабана мовчки, хіба що зубами клацають. А тільки він зупиниться, починають гавкати. І по мірі того, як цей гавкіт наближається, у мисливців починає виділятися адреналін. Не знаю, з чим це порівняти, але заради цього варто ходити на полювання.
Ось і того разу. Стою, слухаю. Гавкіт наближається. Починає з’являтися дичина, залякана собаками. Ледве не на мене вийшла дика кізочка. Постояла, помахала вухами і зникла в чагарнику. Он лисичка пробігла, он заєць промчав. Аж ось вже й специфічний шум переслідування чути. Це собаки женуть кабана, який важко дихає, тікаючи від них. З усього зрозуміло — звір йде на мене. Тим більше, що стою ледве не на звіриній стежині. Вже приготувався стріляти, аж хитрий звір різко змінив напрямок руху. «Ех, невдача», — спочатку засмучуюсь. А потім кажу сам собі: «Ну й нехай гуляє той кабан. А мені й адреналіну та й заряду енергії вистачить». Як стало зрозуміло через декілька хвилин, кабан перехитрив всіх мисливців — вийшов з-під пострілу по воді.
Ось єгер Костюк оголошує про закриття полювання. Всі, хоч і без трофею, але наадреналінені, збираються біля машин. Як годиться, випиваємо по чарці, ділимося враженнями. В ході розмови стає відома одна дивовижна подія. Виявляється, що кабан виходив прямісінько на кожного мисливця із тих, хто стояв у загінці.
От і думай тепер — чи то кабанів було з десяток, чи то адреналін так хитро на людину діє.
Додати коментар