Точка кипіння, або Як Іван киває на Петра
Приводом звернутися до широкої аудиторії послужила одна, на жаль, типова для українського сьогодення життєва історія. Історія про те, як неповоротка до непрофесійності вітчизняна бюрократія здатна загубити будь-яку добру справу навіть державного значення.
Я, Олег Гармаш, житель селища Білики, у свій час був мобілізований до лав Збройних Сил України наприкінці серпня 2014 року згідно із Указом Президента. У грудні того ж року у нашій молодій сім’ї відбулося поповнення. У зв’язку з цим командування надало мені право на короткотермінову відпустку на п’ять діб, щоб поїхав додому і побачив новонародженого синочка.
Скориставшись нагодою, я навідався у Білицьку селищну раду. Справа в тому, що наша сім’я не має власного житла, тож я вирішив звернутися за допомогою до представників місцевої влади. Для цього прийшов у селищну раду і написав відповідну заяву, щоб мені на пільгових умовах виділили якийсь куточок, придатний для проживання. Звичайно ж, що якоїсь нової квартири чи будинку я не просив, розуміючи фінансові та інші можливості влади селища.
На той момент селищною радою тимчасово керувала Наталія Левонтівцева. Вона взяла мене на облік. Я був першим у списку. Левонтівцева, як один із небагатьох варіантів житла для молодої сім’ї, запропонувала стару відрізану від електроенергії та газу будівлю колишньої аптеки, що знаходиться у так званому приватному секторі по вулиці Марченка.
Оглянули ми з дружиною ту споруду. Вона знаходиться у занедбаному стані, прилегла територія була заросла бур’янами та буквально засипана сміттям. Але нас це не злякало. Люди ми — молоді, здорові, роботи не боїмося. І не з такими викликами долі можемо справитися. Тобто, ми вирішили пристати на такий варіант і самотужки доводити будівлю, як кажуть, до пуття.
У кінці вересня 2015 року я демобілізувався, став на облік у військкоматі і потихеньку почав працювати на садибі, котру сподіваюся отримати як повноцінне власне житло. З осені 2015 року і по сьогоднішній день у наведення порядку в напівзруйнованій будівлі вкладено досить багато грошей, часу і сил.
І ось тут починається найцікавіше у цій історії. Як говорив наш «легітимний» президент-утікач, «Апофігей етой феєрії». Будучи людиною наполегливою та цілеспрямованою, я не полінувався кілька разів прийти на різні засідання селищних депутатів та членів виконкому, де розглядали питання, пов’язані з моїм потенційним житлом. Не без дискусій наші обранці таки проголосували за те, щоб дати мені ключі від будівлі. Цитую слова селищного голови Юрія Латиша:
— Ми дали тобі ключі, ти відповідаєш за збереження будівлі. Займайся, а ми будемо робити документи.
Ми в сім’ї грішним ділом вирішили, що отримали нехай і невеличку, але перемогу. Доки вивозитимемо гори сміття, нам виготовлять документи на будівлю, а там і електрику та газ підключимо. Але наша думка виявилася хибною. Так може думати лише той, хто ніколи не стикався з українською бюрократичною системою. Хоча, можливо, то лише у нас в Біликах усе так складно.
Не турбував я селищного голову Юрія Латиша десь півроку. Думав, що у чоловіка й так клопотів вистачає. Окрім мене прохачів багато, проблеми селища потрібно вирішувати. Чого його відривати від справ? Пообіцяв — виконає. Та ось минуло кілька місяців. Заїхав я у селищну раду, щоб дізнатися про долю обіцяних документів. І почув, що питання моє вирішують вже у Кобеляках, у якогось керівника на прізвище Іщенко. Латиш дав зрозуміти, що все зараз залежить від того, на той момент незнайомого мені, чоловіка. Телефоную Олександру Євгеновичу, котрий Іщенко. Той спочатку починає розповідати, наскільки у нього багато роботи і не вистачає часу, щоб займатися моєю справою. Вислухав я все оте «ніпрощо» і перейшов на розмову на підвищених тонах. Зізнаюся, довелося покричати. Іщенка трішки «попустило», він навіть сказав, що йому сподобалася моя наполегливість. Пообіцяв, що будемо плідно співпрацювати. Та всі мої наступні телефонні розмови з цим керівником ні до чого конкретного не призвели. Натомість мені довелося вислухати майже повний набір бюрократичних «відмазок». То вони не знають, як змінити статус нежитлового приміщення на житлове, то у них якісь сертифікати закінчилися.
Довелося знову телефонувати селищному голові Юрію Латишу і вказувати на бездіяльність як самого очільника селища, так і його «колеги» по бюрократичному цеху Іщенка. А у слухавці чую вже знайомі скарги про велику кількість роботи, важливі справи та інше «ніпрощо». А тут, бачте, ще й атовці зі своїми проблемами чиновникам надокучають.
Отже, коло замкнулося. Латиш киває на Іщенка, Іщенко — на погоду, долю і ще на щось. Я розумію, що селищному голові зручніше отак, киваючи на інших, спокійно досидіти до пенсії, маючи непогану зарплату. А люди йому тільки докучають, заважають спокійному життю. Так у нього ж є молодий та енергійний «зам». Міг би йому вирішення моєї проблеми доручити.
І от складається у мене враження, що всі ці чиновники є банальними бюджетожерами. Вони отримують зарплату, яку платимо ми, платники податків, а користі від них, як від колорадських жуків. Усе спускається на гальмах. Люди сидять у затишних кабінетах, задовольняють свої амбіції і за допомогою всіляких бюрократичних «крючків» приховують свою бездарність, непрофесійність і елементарне небажання працювати.
P. S. Більше, ніж впевнений, що дехто, прочитавши цю статтю, скаже: що він рознився той атошник, не йметься йому. Одразу відповім, що з вісімнадцяти років сам заробляю собі на життя, не звик плакатися, просити і даремно плескати язиком. А боротьба за свої права однією лише публікацією у газеті не закінчиться. Якщо бюрократи думають, що їм пробачать їх бездіяльність, то вони глибоко помиляються. Без бою не здамся, допомогти є кому. Так що, головні події ще попереду.
***
Прочитавши і вирішивши опублікувати листа Олега Гармаша, ми звернулися за коментарем і до чиновників, яких він згадує у своїй публікації. Вони без проблем погодилися прокоментувати ситуацію. Олександр Іщенко розповів:
— Так, проблема з оформленням документів на житло, яке має намір отримати учасник АТО, дійсно існує. І я по-людськи розумію його розпач і обурення. Але не можу зробити те, що не в моїй компетенції. І я це пояснював Олегу Сергійовичу. Ну, немає у нас інженера-землевпорядника з відповідним сертифікатом та обладнанням. Повірте, я б особисто все зробив чоловікові, аби мав на це право. Але не маю ні права, ні можливості. Усе, що ми зможемо зробити, зробимо швидко і без проблем. Та вище своєї голови я не стрибну.
Селищний голова Біликів Юрій Латиш теж підтвердив існування проблеми. Він сказав:
— Хтось пообіцяв, а виконувати мені. А чіткого юридичного механізму, як перевести будівлю з нежитлової у житлову, немає. У Кобеляцькому районі такого ще ніхто не робив. Ми вже звернулися за допомогою до приватника-юриста.
Цим юристом виявився колишній секретар Кобеляцької міськради Сергій Галушко. Юрист пояснив:
— Дійсно, ніхто і ніколи в Кобеляцькому районі не стикався з подібною ситуацією. У всякому випадку я про таке не чув. І чиновники просто не знають, як діяти, як допомогти Олегові. Ніякого злого умислу в них немає. Селищна рада вже зробила один крок для виконання обіцянки, даної учаснику АТО. Тобто, будівлю колишньої аптеки перевели з обласної комунальної власності у власність Білицької громади. До мене вже усно звертався Юрій Латиш за допомогою. Я беруся до кінця вирішити цей юридичний казус. Будівлю у власність Олег Гармаш отримає. Але процес триватиме ще десь із півроку.
Ми повернемося до теми і контролюватимемо ситуацію. Зараз однозначно зрозуміло лише одне: в Україні катастрофічно не вистачає дійсно кваліфікованих юристів… І агрономів… І сантехніків… І чиновників.
Додати коментар