Тиждень тому ми повідомили, що в суботу 12 вересня на кобеляцький ринок повинні завести дешевий цукор. О котрій годині розпочнеться продаж «солодкого піску» в «ЕХО» не знали, а як наслідок — час вивозу товару не знали і читачі. Однак всі, хто хотіли, цукор купили. Я спостерігала за цим процесом майже п’ять годин. Читайте, що з того вийшло.
8:00
На цукор уже чекають люди. Першими стоять кілька пенсіонерів, які збираються купками і виглядають — де з’явиться автомобіль із цукром. Скільки привезуть товару — ніхто не знає. Бояться, що буде мало. Тому біля ринку навіть умовну чергу за уявним цукром почали створювати.
8:30
Приїхала фура і «Газель», у яких загальна кількість цукру, відвантажена для кобелячан, становила 9 тон. (На Полтавську область розраховано 900 тон).
— Додому не поїдемо, доки не продамо, — розповідає працівник Полтавського комбінату хлібопродуктів. — Бувало і до восьми годин вечора стояли.
— Цукру завжди вистачає для покупців? — допитуюсь.
— Цукру то зазвичай хватає, але черга буває недисциплінована. Вчора, наприклад, у Хоролі визивали наряд міліції.
На автомобілі висить аркуш паперу, на якому написано «ДП Полтавський КХП» Держкомрезерву України. Вартість цукру 3,92».
— А чому 3,92? — запитую у жінки, яка вибиває чеки на цукор. — У Нових Санжарах ціна була — 3,81.
— Враховуються товаро-транспортні витрати. Нові Санжари ближче до Полтави, тому цукор трішки дешевше коштує.
Чорнява молода жінка (відповідальна за касу і видачу чеків) розповіла, що працює на полтавському підприємстві завгоспом. На моє прохання без проблем пред’явила сертифікат відповідності товару (який видано ЗАТ «Заславський цукровий завод» Любашівського району). Але про термін придатності товару продавець-завгосп нічого не знала. Сказала, що це не в її компетенції.
9:15
Репліки (вже з реальної черги):
— О, уже фотографірують!
— Канєшно, собитіє, до нас сахарь приїхав.
— Вспоминаємо радянські часи.
— До виборів готовляться. Е! Не записуйте, те шо я кажу!
Повз проходить жінка років п’ятдесяти:
— На два рублі дешевше і шоб я оце в очіріді трьохкілометровій стояла? Пх…
— Правильно, шо сахарь дешево продають! — звертається до мене продавець, виглядаючи з магазину. — А то тільки на агітацію, на вибори всі гроші тратять, а так бабусі старенькій хоч шось дадуть.
Взагалі продавці магазинів, які знаходились неподалік продажу цукру, намагались всіляко допомогти автору статті. Хто стільчик давав, щоб я вище чергу могла сфотографувати, хто ховав від пекучого сонця у своєму магазині. На відміну від мене, людям, які стояли в черзі, відійти у затінок не було можливості, тому вони покірно чекали свого «цукрового» часу. На кожну особу виділялось виключно по 10 кг. Але люди стояли «кучками» і якщо назбирувалось п’ять чоловік — їм давали мішок.
9:54
У черзі ледве не дійшло до бійки.
— Ану хвати тут всім підряд очірідь занімати! Шо це таке? Вже другий мішок несете! — окликнула жінка з середини довжелезної черги двох високих чоловіків, які явно затримались біля «цукрового» прилавку. Один із цих чоловіків (на вигляд в нетверезому стані) починає агресивно відповідати, махати руками і підтупувати ногою на жінку.
— А шо таке? А ну йди сюда!
— Ідіть отсюда, бо я січас поможу! — приєднується до розмови кремезний чоловік, підтримуючи невдоволену жінку.
Поступово з черги вже інші почали погрожувати, що викличуть наряд міліції і врешті-решт чоловіки пішли від прилавку, щось бурмочучи собі під носа.
10:10
— А де очірідь кінчається? — запитує бабуся на двох ціпочках.
— Отам аж ззаді, — відповідає жінка з велосипедом.
Але люди таки зглянулися і пропустили стареньку жінку без черги. Вона взяла п’ять кілограмів.
— Тіки прочитала і впірьод… — почула фразу з діалогу двох людей.
— Ви в «ЕХО» про цукор прочитали? — втручаюсь у розмову.
— Да (бачить в мене фотоапарат), спасибі, що напечатали!
10:21
Черга тягнеться на пару десятків метрів. Вирішую випити кави. Входжу в ринок. Замовляю. Доки продавець готує напій, до нього підходить інший і пошепки йому промовляє: «Диви! Уже сахарь з мішків фасує і на прилавок виставляє».
Підходжу до продавця, на якого вказували.
— По чому цукор продаєте? — запитую.
— Я не продаю, то для сім’ї купила, — говорить жінка, коментуючи мій погляд, спрямований на розкритий мішок із цукром і торговою лопаткою всередині.
Випивши каву, повертаюсь до черги, яка аніскілечки не стала меншою. Завгосп повідомила, що продали лише дві тони з дев’яти.
10:51
Час-пік. Черга за цукром закінчується за магазином «Ковбасні вироби», повністю перегородивши вхід у ринок.
— Ой, яка черга велика! — дивується, щойно підійшовши, жіночка.
— Та воно бистро, я вже третій раз стою, — озивається хтось із черги.
Дві особи слабкої статі (схоже, мама з донькою) крекчучи тягнуть мішок цукру.
До мене підходить кобелячанин і повідомляє, що цукор втратив термін придатності і це можна перевірити по етикеткам від мішків, які іноді викидають додолу. Я не вірю, але очима шукаю етикетку. Через хвилину знаходжу і переконуюсь, що чоловік говорив правду (див. фото). Виготовлення: 4 квартал 2005 року. Термін придатності — 4 роки. Виходить, цукор, який люди тягнуть додому мішками, придатний до споживання буде лише 2-3 місяці.
11:27
Стадіон «Колос». Спортсмени (здебільшого чоловіки) відзначають день фізкультури. Люди грають в шахи, футбол, тягають гирі і про цукор нічого не знають. Хоча…
— Цукор? Знаю. Моя десь там в очіріді стоїть, — сказав один із присутніх на стадіоні.
Ми приїхали до стадіону на кілька хвилин. Побачили усмішки, спілкування, життя… І знову відправились до вантажівки з цукром, яка, здавалось, ніколи не спустошиться.
— Чотири тони продали, ще п’ять лишилось, — повідомила втомлено завгосп.
Сонце пекло ще з більшою силою. Я дивувалася, як люди не втрачають свідомість, особливо згадувана завгосп, яка, ні на мить не відволікаючись, брала кошти і видавала чеки вже більше трьох годин поспіль. Полтавські вантажники також не розгинали спини, раз у раз витягуючи новий мішок з фури.
11:47
У черзі деякі вже стоять по дві години.
— Тут вже релігійні листівки роздають, хто як хоче вже чергу використовує, — доводять до мого відома люди, які вже сприймають журналіста «за свого».
Спека досягла апогею. Люди виходять з ситуації як можуть. Хтось сумку, заготовлену для цукру, над собою тримає, а одна жінка з газети зробила великий кашкет на голову. Черга рухається повільно.
12:15
Про короткий термін придатності цукру знають вже всі у черзі. Люди обурюються, але не розходяться.
— Звичайно, хто б нормальне роздавав? Це ж не та країна!
— Нічого. Мамкі на самогонку буде нормальне. Ото нас п’ять чоловік з сім’ї січас стоїть — от каждому по літрі і буде.
— Да, на консервацію вже пізно. Куди його дівати?
— Оце три часа простояти і взяти почти пропавшого сахару? Це п...ець!
12:58
Пішла чутка, що цукор не буряковий, а тростинний. Відносно цього кобелячан заспокою. Етикетка маркується ГОСТ 21-94, що вказує на виготовлення продукту з цукрового буряка. Тому головне — встигнути використати товар до закінчення терміну придатності. Представник Полтавського комбінату хлібопродуктів стверджував, що термін придатності цього цукру — 8 років, але жодного документу на підтвердження своїх слів продемонструвати не зміг.
13:05
Черга помітно зменшилась.
— Якщо мішок, то без очіріді даєте? — запитує чоловік, підбігши до завгоспа. Жінка вкотре втомлено пояснює, що у чергу стають всі і отримують на руки виключно по 10 кг. А потім повідомляє, що ще три тони товару лишилось.
Полтавським продавцям запам’ятати таку кількість людей в обличчя практично було неможливо, тому бажаючий міг кілька разів вистояти чергу та ще й попросити своїх знайомих «намалюватися» під час купівлі цукру. Таким чином можна було взяти не мішок і не два. Можна припустити, що після цієї історії на прилавках деяких магазинів з’явиться вже знайомий нам «розвісний» цукор, але по ціні від 6 грн. Тому не знаю як ви, а я купуватиму цукор лише у герметично запакованій пачці з позначеним на ній терміном придатності.
Додати коментар