Хліб у Данії дорогий, а бюрократи – дешеві і професійні
Адаптуватися до Данії зовсім неважко. Комфортний м’який клімат з нежарким літом і нехолодною зимою, прекрасні умови проживання, бездоганні дороги, привітні добрі люди, величезні за українськими мірками зарплати утворюють собою дивне гармонійне поєднання, від якого людині стає добре. А до хорошого, як відомо, дуже швидко звикаєш. Та все ж є деякі речі, до яких пристосовуєшся не зразу. В першу чергу — спілкування англійською мовою та виконання нових трудових обов’язків. Крім того, у мене, як у представника лінивої половини людства, з’явився ще один новий клопіт — готувати собі їсти.
Перший вартий уваги епізод трапився зі мною ще при знайомстві з фермером. Справа в тім, що слово «Mykola» читається на датській мові як «Мюколя», та ще й з наголосом на «ю», і для данців зовсім не схоже на нормальне людське ім’я. Я сказав, що маю коротке ім’я — Коля, в надії на те, що це слово буде більше до душі моєму новоспеченому босові. Але й тут на мене чекала халепа. «Коля» — це так на данській мові читається назва напою «кола», і називати таким словом людину теж якось недобре. Тут на допомогу прийшов мій колега, запропонувавши Генріку (саме так звати фермера) використовувати російський аналог мого імені. З тієї миті для того, щоб простіше було з данцями, я став Ніколаєм. Це ім’я тут знають.
Одразу після екскурсії по фермі я напросився приступити до роботи. Частково з цікавості, а частково для того, щоб Генрік думав, що я трудяга. Той одразу ж видав мені робочі штани і гумові чоботи, які випадково виявилися мого розміру, і повів мене до доїльної ями. Там уже «чаклував» біля корів Вова. Цей молодий чоловік — мій товариш і майже родич, який, власне, і витяг мене до Данії. Свого часу він власними силами і коштами домігся цієї роботи, а коли на фермі стала накльовуватися вакансія, «вгрузив» босові й мене. Подробиці роботи данської доярки, якщо це комусь буде цікаво, опишуться мною пізніше, а зараз наведу лише кілька цифр. За одну 4-годинну зміну доярка здоює близько 250 корів, при цьому надій за один раз складає близько 3000 літрів. І скоро я теж повинен буду робити все це.
Наступного дня перед роботою, яка зазвичай починається о 12:30, Вова повіз мене до комуни, щоб отримати прописку. Власне авто, як і більшість українських доярок та свинярів у Данії, він вже мав. Комуна — це щось на зразок нашої РДА, але набагато продуктивніша за неї. Вона одночасно виконує функції РДА, райради, міськради, РАЦСу, паспортного столу, центру зайнятості і ще бозна-чого. При всьому цьому комуна займає одноповерхову будівлю площею приблизно як кобеляцький «Мінімаркет». Одразу прикинув, що коли усі ці контори у нас поставити одна на одну, то вийде не менш як п’ятиповерхова будівля. І виникло питання: а чому так? Чому ті самі функції в Україні виконує у п’ять разів більше людей, та ще й часто неякісно? Відповідь напрошується сама собою… Але написати її боюсь — проклянуть. Товариш пояснив жіночці в комуні, що я — практикант і щойно прибув до Данії. А та видала бланк, на якому потрібно було написати ім’я, дату і місце народження та адресу, по якій я буду мешкати. Цікавою особливістю є те, що тут не існує проблеми неправильно заповнених бланків. Якщо десь щось не так написав, то сміливо закреслюй і пиши вірно, аби тільки можливо було прочитати. Якщо ж прочитати неможливо — закреслюй ще раз і напиши краще. Та бланк ми заповнили вірно з першої спроби. Десять слів, хай і англійською, написати виявилося зовсім неважко. Тепер мені мали видати щось на зразок тимчасового паспорта — так звану, «жовту картку». Цей пластиковий документ, який абсолютно нічим не відрізняється від банківської картки, підтверджує легальність перебування в країні та наявність медичного страхування. Крім того, на картці вибито персональний номер, котрий буде надалі використовуватися в усіх моїх данських документах. З власного досвіду розуміючи, що паспорт, хай і тимчасовий, — це справа дуже серйозна, вже був готовий тиждень-другий оббивати пороги комуни. Та цього не сталося — через кілька днів жовта картка прийшла поштою. Схожою була й процедура відкриття рахунку для нарахування зарплати. Картка, а наступного дня — і пін-код, прийшли поштою.
Цікаво також те, що в країні, де розмовляють, зрозуміла справа, данською мовою, майже усі прекрасно володіють англійською — від молоді до стареньких бабусь. Одразу ж традиційно виринуло порівняння з Україною. Але біда не лише в тому, що ніхто у нас не хоче ту мову вчити. Біда моїх однокласників, скажімо, в тому, що їх, нещасних, з якогось дива змушували у школі штудіювати французьку, яка абсолютно ніде, окрім Франції та Квебеку, не використовується. Не знаю, чия це була така геніальна ідея, та результат невтішний — ніхто з них не зможе працювати за кордоном, бо не знає мови, котрою спілкується вся Європа.
Наступна процедура, з якою неодмінно має зіткнутися новоспечена данська доярка — це купівля їжі. Без їжі помреш. Я завбачливо узяв з дому кількасот позичених євро, але Вова порекомендував їх приберегти на всякий випадок і позичив 300 крон. Півтора роки тому, коли він лише приїхав до Данії, крона коштувала одну гривню. Тепер, внаслідок, м’яко кажучи, специфічного перебігу в Україні всесвітньої фінансово-економічної кризи, — 1,60. З цими статками рушили до магазину. У містечку завбільшки з Кобеляки чи Санжари майже немає магазинів у традиційному українському розумінні цього слова — є п’ять чи шість супермаркетів. Ціни у них для українського ока здалися варварськими. Найдешевша буханка білого хліба — 5 крон (7,5 гривень. Надалі для зручності усі ціни будуть вказані у гривнях), кілограм макаронів — 14 гривень, найдешевші сосиски — 45 гривень за кілограм. Причому хліб, скажімо, ну зовсім не сподобався — ні тобі скоринки, ні смаку. Є, звісно, і смачний, як наш, але за буханець хрусткого і запашного хліба потрібно викласти не менше 15 гривень. Дуже здивували ціни на ананаси: цей екзотичний фрукт на момент мого приїзду коштував 12 гривень. Згадав слова видатного радянського агітатора Маяковського: «Жуй ананасы, рябчиков жуй, день твой последний проходит, буржуй». Одне не дає спокою: ну звідки ж він знав про ананаси? Що ж стосується такого продукту як рябчики, то про їх вартість я так і не зміг дізнатися, бо не маю уявлення ні як вони виглядають, ні як називаються данською чи англійською мовою. А от щодо останнього дня, котрий «проходіт», то тут поет явно прибрехав: середня тривалість життя данського буржуя — 78 (чоловіки) і 83 (жінки) років, мінімальна зарплатня — 15 тисяч гривень. Останнім днем тут і не пахне. Данці живуть заможно, широко, багато відпочивають, подорожують. Держава про них дбає, і вони люблять її. А ми, накупивши найдешевших продуктів, попрямували додому. Згадую часи поневірянь у відрядженнях, знову вчуся готувати. Вже навіть певні успіхи у цій справі є. Приміром, одна з останніх приготованих мною страв одержала назву «Уродство», бо мала жахливий вигляд і огидний смак. Але Данія тут зовсім ні до чого.
Далі буде…