Засихає і всихає або Ковбаса на дієті

Напевно вже років зо два не написав жодного речення для газети. Коли перекваліфіковувався, сказав собі, що писатиму тільки коли сам того сильно захочу, як то кажуть — коли «попре». «Перло» доволі часто, але до писанини справа не доходила. Якось воно само по собі вщухало і забувалось. От і цього разу трапилось приблизно так само, але до клавіатури пальці все ж таки дотяглись. А історія, яку я зібрався вам розповісти, мабуть, багато в чому типова для маленьких містечок на зразок Кобеляк, і, можливо, дехто впізнає себе на моєму місці. Сталася вона сонячного дня, коли я вирішив піти до найближчого магазину і купити там провізії. Я зайшов у приміщення, кинув поглядом на полички, визначив, що саме я купуватиму і звернувся до жінки-продавця. Окрім консерви, яку я в першу чергу замовив, ще хотілось взяти ковбаси. Подивившись на розмаїття соєвих і напівсоєвих фабрикатів, замислився: «А яку ж ковбасу обрати?» І майже одразу згадав безперечну кулінарну істину: «Найкраща ковбаса — це свіжа». Свіжа — це не назва торгової марки. Це такий стан продукту харчування, який повинні перевіряти усі підприємці перед тим, як викладати його на прилавок свого магазину. — Яка у вас тут найсвіжіша ковбаса? — запитав я у продавця, хоча й сильно не люблю цього питання (вважаю його до тупості риторичним), адже і так повинно бути зрозуміло, що покупцеві потрібні виключно свіжі продукти, а не тухлі, гнилі і «давнішні». І тут розпочинається найцікавіша частина моєї розповіді. Спочатку продавець вказала мені на один вид ковбаси, а коли зрозуміла, що він мене не влаштовує, почала перебирати всю ковбасу, що була в холодильнику і пропонувати її мені. В ідеальних умовах купівлі-продажу це не повинно викликати ніяких підозр, адже, як було сказано вище, будь-яка продукція, що потрапила на прилавок, повинна бути свіжою. Але ж в реальних умовах це відразу ж викликало недовіру. Самі посудіть — спочатку вам вказують на одну продукцію, а коли розуміють, що ви її не візьмете, тикають іншу, ще… ще… ще… І так аж поки ви не «вламаєтесь», як я. Так, я дійсно погодився взяти п’яту чи шосту по черзі ковбасу, яку мені запропонували. — Відріжте мені половину, якщо вона свіжа, — так дослівно звучала моя згода. Половину по-перше тому, що ковбаса ця коштувала 64 з чимось за кілограм, а по-друге мені здалось, що й цього з мене вистачить. — Та ні, — сказала продавець, — беріть цілу. Бо потім вона у нас лежить і засихає. Ця фраза здалася мені просто фантастично некоректною, але кобеляцька свідомість (це коли вам соромно когось соромити) завадила мені покинути назавжди приміщення цього магазину. Натомість я подумав, що ковбаса хороша і в моєму холодильнику вона не пропаде. І погодився на цілу паличку. Далі, дивлячись як продавець дістає мені із холодильника продукт з приклеєним строкатим цінником, подумав: «Не дай бог виявиться несвіжа! Я ж через 10 хвилин принесу тобі її назад, а заодно сфотографую цей магазин і поміщу це фото на кольоровій сторінці газети під заголовком «Обережно, кишкові інфекції!» (До речі, в редакції газети «ЕХО» вже є фото погризених мишами цукерок. Продавцю магазину ми пообіцяли їх не друкувати, якщо вони потравлять мишей). Та на щастя до харчового отруєння справа не дійшла. Продавець, миттю поклавши ковбасу на ваги і в ту ж секунду знявши її з них, заявила, що коштує це «добро» 32 гривні і скількись там копійок. Однак за той короткий момент, поки ковбаса була на вагах, я встиг помітити, що на табло горіло число 430 грамів. І відразу ж поцікавився у продавця, яким чином 430 грамів ковбаси по 64,ХХ за кілограм можуть коштувати 32 гривні? І отримав таку відповідь, якої б нізащо не зміг передбачити: — Коли нам її завозили, вона важила на 32 гривні. Швидко оговтавшись від легкого шоку, я сказав, що ця ситуація мені не подобається і запитав, як трапилось, що зараз вона має меншу вагу. І знову отримав миттєву відповідь: — Вона ж всихає. — А чому я повинен платити за неіснуючу масу? Під час цієї дискусії продавець енергійно теліпала лівою рукою. Я помітив, що таким чином вона намагалась струсити цінник з ковбаси, який прилип до її пальця. Зрештою їй це вдалося. Цінник, скручений вправними пальцями в малесеньку галушку, впав на підлогу. А наша розмова продовжилась. — А хто ж за неї платитиме? Я ж не винна, що тепер вона коштує аж на «пятьорку» дешевше. — Скільки ж вона у вас тут лежить, що аж на «пятьорку» легшою стала? — спитав я, але то вже було не стільки питання, скільки підсумок мого походу в цей «магазин». Цього разу кобеляцька свідомість мене не здолала і, придбавши тільки консерви, я покинув приміщення. Йдучи додому, згадав, як минулої весни у цьому ж таки магазині мені хотіли «впарити» в’ялий огірок за «на підісят копійок дешевше». Як вам такий компроміс? Треба було запитати тоді у продавщиці (здається, того разу то була господарка закладу) навіщо людям в’ялі огірки. Та ще й за весняними цінами. Ось так в один момент цей магазин перестав для мене існувати. Дуже сподіваюсь, що в майбутньому зла доля ніколи не примусить мене його відвідати. І знову ж та клята кобеляцька свідомість говорить, що в цій ситуації винен не продавець, а господарі магазину, а я, сякий-такий, написав так, нібито реалізатор хотіла мене надурити і отруїти… Але здоровий глузд говорить так: «Чи повинен покупець шукати винуватців? Ні. Чи може ковбаса «всохнути» на 70 грамів (це, до речі, вага батончика «Snickers») і при цьому залишитись свіжою? Ні. Чи повинні в магазинах продаватись виключно свіжі продукти? Так». А в Кобеляках виходить навпаки: так, так, ні.

Подобається    0