Микола Коврига плете корзини і чекає на «коронавірусну» тисячу

Микола Коврига плете корзини і чекає на «коронавірусну» тисячу

92-річний житель Орлика і до цього часу продовжує трудитися. Він плете під замовлення корзини. А почав працювати Микола Борисович із семирічного віку.

Наша з Миколою Борисовичем розмова відбулася 13 березня. Говорили по телефону. На запитання, чим він займається під час карантину, 92-річний чоловік відповів просто:

— Корзини плету під замовлення. Купують по сто гривень за штуку.

У зв’язку із карантином, у житті Миколи Борисовича практично нічого не змінилося. Він говорить:

— Оце як оця пошесть почалася, сказали, що дадуть пенсіонерам тисячу гривень. А дали, кажуть, вісімсот п’ятдесят. Якби про оце узнали, чого воно так. (Від редакції: обов’язково перевіримо і оприлюднимо інформацію щодо обіцяних владою соціальних виплат).

По великому рахунку, трудовий стаж Миколи Ковриги на цей момент становить 85 років (від автора: вісімдесят п’ять років, осмисліть і оцініть!). Адже працювати чоловік почав, ще навчаючись у першому класі сільської школи. І продовжує трудитися й до сьогодні.

Розпочинав Коврига свою трудову діяльність у лозовій артілі «Червоний шлях», що була сворена в нині затопленому селі Новий Орлик. У артілі трудилися його батьки. І вже із семирічного віку почали залучати до роботи маленького Миколку. Спочатку хлопчик покривав спеціальним розчином уже готові вироби з лози. А як підріс і трішечки зміцнів, почав і сам плести. Першими виробами, які сплів Микола Коврига, були такі собі «кібятники». Більшість нинішніх українців просто не зрозуміють, що це таке.

Микола Коврига пояснює:

— Тоді в кожному дворі жили невеличкі хижі пташки, які звалися кібці. Зараз вони чомуь щезли. Вони живилися мишами, пацюками, ящірками. А ще кібці відганяли від двору шулік та іншу хижу птицю, яка тягала маленьких курчат. Тому в селах на найвищих деревах вішали ці кібятники. Вони схожі на звичайне відро із загнутим ободом. Для того, щоб пташки залітали у свою оселю, робили один чи два входи. Я й зараз можу кібятник сплести, аби тільки кібці були.

У артілі працювали кілька десятків жителів Нового Орлика. У її користуванні було 100 гектарів орної землі, на якій вирощували різноманітні сільськогосподарські культури, але здебільшого сіяли сорго для виготовлення віників. Новоорлицька артіль займалася виробництвом  предметів побуту: стільців, столів, етажерок, кушеток (ліжок), корзин, ліси для сушіння фруктів та інших виробів, які можна було сплести із лози.

Артіль мала виробничу ланку, що складалася переважно з молоді, яка заготовляла лозу в біловодах. Заготівельну ланку очолювала Килина Романівна  Сорока. У своєму розпорядженні промартіль мала близько 20 голів коней (фондові), які призначалися для армії, а також 10 волів, якими обробляли землю.
На період жнив виїжджали в поле на 3–4 дні, брали із собою харчі. Коней підгодовували вівсом, волів випасали на луках. Земля артілі була розташована в районі «очипів», так званої Вовчої гори. Там був збудований з очерету величезний курінь, у якому подалі від дверей розміщувалися хлопці та дівчата, а ближче до входу — старі та підлітки. Удосвіта розпочиналася тяжка робота: хлопці косили косарками достиглі культури, а дівчата в’язали снопи, які потім звозили на тік та вручну молотили ціпами. Своїх коней промартіль також використовувала для перевезення лозових виробів у Козельщину, Кременчук, Полтаву.
У кожному робітничому підрозділі, тобто колективі, існувала своя художня самодіяльність. Лозова промартіль мала також свого баяніста-професіонала, під керівництвом якого артисти займали призові місця навіть на обласному рівні. Микола Коврига зізнається, що вже й не пам’ятає імені тодішнього керівника художньої самодіяльності. Каже:

— Пам’ятаю прізвище — Ширимета. І був він не з місцевих, а прислали його в Новий Орлик аж з Полтави.
Щоосені в районі відбувалася виставка власного виробництва, кожен колгосп демонстрував свою продукцію. Відповідно, лозова артіль виставляла на огляд коней та, звичайно ж, вироби з дерева: крісла, стільці, столи, етажерки.  Майстрами цієї справи були Андрій Слюсар, Борис Коврига, Кіндрат Слюсар, Яків  Сосідка, Іван Квачко, Яків Діяконенко, Іван Ребристий.

 

«Або женитися, або у партію. Вибрав женитися»

Любить Микола Коврига згадувати період, той рік, коли одружився. І до цього часу сміється, розповідаючи про ту «кумедію».

Під час переселення Нового Орлика його батьки купили хату в селі Яременки, яке також називали «П’ятирічка». Там він зустрів гарну дівчину, яку звали Ніна. Миколі виповнилося на той момент вісімнадцять років. У армію його не взяли через виразкову хворобу шлунка. І от надумав хлопець одружитися на Ніні. Але все виявилося не так просто.

Справа в тому, що на той момент Микола Коврига вже був ледве не першим парубком на селі. Він закінчив спеціальні курси і здобув професію кравця. Став майстром цеху, вчився ще й на закрійника. Згадує:

— Тоді швейні цехи були скрізь. Я жив у Кишеньках, тодішньому райцентрі. Дівчат у нас працювало дуже багато. Щоб не гарувати в колгоспі, молодь охоче вчилася іншим професіям. У швейних цехах, як і скрізь, заробляли небагато, але робота ж була легшою.

Коврига був ще й секретарем комсомольської організації, готувався вступати в комуністичну партію. А з цим йому були гарантовані вища освіта і подальша хороша кар’єра. Аби ж не історія із весіллям.

Так уже сталося, що батько його коханої дівчини був старостою в місцевій церкві. І дізнавшись про плани доньки вийти заміж за Миколу, поставив умову, щоб усе відбулося згідно з церковним каноном, який передбачав вінчання.

І ось тут у юного Миколи й виникла проблема вибору. Він згадує:

— Ілля Григорович, Нінин батько, був людиною дуже авторитетною в селі. Він воював у свій час, мав нагороди, керував будівельною бригадою. І чітко сказав, що або донька обвінчається, або він піде з дому. І от що мені робити? Або в партію, або женитися. Я вибрав женитися.

Миколу Ковригу кілька разів викликали в райкоми комсомолу і компартії. Заборонили всім організаціям давати на весілля автомобілі, прислали людей, які б прослідкували за тим, чи відбулося вінчання. Але вінчання відбулося.

Після відпустки, яку Ковризі надали через весілля, він повернувся на роботу в швейну артіль. І дізнався, що його перевели в інший цех. Чоловік розповідає:

— Вигнати мене з роботи не мали права. Тоді ж усе по закону було. Тому перевели майстром у такий цех, де я не міг нічого заробити. За місяць отримав 30 рублів зарплати, а за квартиру в Кишеньках хазяйці платив 25. Я так трішки помучився, а потім звільнився і пішов у прийми до жінки. А на роботу мене тесть узяв. Спочатку робив на сепараторі, що масло збивав, а потім пішов у олійницю. Отака була історія мені з весіллям.

Разом з Ніною Іллівною Микола Борисович виростив трьох дітей. Зараз має вже й правнуків.  На жаль, дружина  відійшла у вічність. Але Микола Борисович не з тих, хто впадає у відчай. Він плете корзини і радіє життю, не дивлячись на все страшне і неприємне, що в ньому інколи відбувається.


Автор: Ігор ФІЛОНЕНКО
18 квітня 2020, 10:19 | Кобеляки | Цікаве

Додати коментар

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.