«Працюючи заввідділом культури, майже не бачив вихідних і свят»

У 1979 році Дмитро Срібний став наймолодшим завідуючим з усіх керівників культури області. Дмитро Кирилович багато років очолював відділ культури в Кобеляцькому районі.  Завжди був  не лише організатором  масових заходів, але й сам брав безпосередню участь у різноманітних дійствах, грав у спектаклях, виступав у агітбригадах, допомагав бажаючим оволодівати сценічним, музичним мистецтвом. Він — людина неспокійної вдачі, завжди в пошуках, гордиться, що є українцем. Йому притаманний оптимізм і віра в святе, світле.

Народився Дмитро Срібний у Кобеляках 7 листопада 1952 року. Виріс у чарівному куточку нашого міста — Зарічці. Його батьки з діда-прадіда зарічани, з козаків.

— Атмосфера, люди, які жили поруч і з якими кожного дня зустрічався, традиції, що віками утверджувалися і свято зберігалися, складали мою подальшу долю, — розповідає Дмитро Кирилович. — Кожне свято, особливо релігійне (Пасха, Трійця), зарічани  супроводжували піснями. Збиралися кутками (Радченки, Данки, Клочки) — і линула понад річкою чарівна українська пісня. Батько був музикантом-самоучкою, грав у духовому оркестрі райпромкомбінату (нині «Зоря»). Тож після третього класу мене відвели до музичної школи, де навчався грі на баяні.

Так, музика, мистецтво, культура і стали його головним захопленням і покликанням. Із вдячністю згадує Дмитро Срібний своїх перших вчителів: Валерія Омеляновича Крятенка, Любов Семенівну Чернишову, Леніну Іванівну Валявську, Володимира Миколайовича Поповича.

Після закінчення Гадяцького училища культури, у 1973 році повернувся в рідні Кобеляки. Працював у районному будинку культури, пройшов усі етапи кар’єрного росту, а в 1979-му за пропозицією голови райвиконкому Миколи Лобаня депутати на сесії Кобеляцької районної ради затвердили Дмитра Срібного завідуючим відділом культури. На той час він став наймолодшим завідуючим з усіх керівників культури області.

Мережа закладів культури була велика, та й район — один з найбільших у області. Дмитро Кирилович роботі віддавався сповна, не боявся труднощів, прислухався до порад  старших, більш досвідчених колег.

Більшу частину часу забирала так звана «текучка». Як депутат райради, як член всіляких комісій при райвиконкомі, виконував безліч доручень. А ще ж постійні (кілька разів на день) наради, семінари, сесії, пленуми.

Спасінням була сцена. Тут працювали цікаві, творчі особистості: Юрій Лопоха, Микола Уваров, Паша Соловей, Поліна Головко, Микола Ткаченко, Микола Ягольник. Із ними і працював, у них багато чому навчився.

—Трудненько було після досить активного робочого дня їхати в село з виставою чи концертом, але отримував стільки емоцій, що приїхавши додому після опівночі, а то й під ранок, довго не міг заснути, — ділиться спогадами Дмитро Срібний. — Та й спати доводилось не так і багато, бо на порозі вже ранок нового дня і нові турботи. І так з дня в день. Працюючи заввідділом культури, майже не бачив вихідних і свят, жодної відпустки не відпочив повністю. А ще ж навчався в Харківському інституті культури по класу режисури.

Допомагали, певне, молодість, енергія, творчий запал, неспокійна вдача і, звичайно, усі його колеги. Із вдячністю Дмитро Срібний згадує підтримку Валентини Колодочки (директора бібліотечної системи),  Івана Ченкова (директора Білицької музшколи), Івана Біловода (директора музею Мате Залки), Бориса Деренка (інспектора відділу культури). З особливою вдячністю згадує підтримку, яку отримував від Миколи Касьяна та його дружини Андріани Миколаївни.

Нині Дмитро Кирилович — голова районної організації «Просвіта», активний учасник заходів, які проводяться в музеї літератури і мистецтва, Кобеляцькій публічній бібліотеці спільно з літераторами, краєзнавцями. Виступає на сцені Центру культури і дозвілля з різними ролями у виставах. Крім цього, він є заступником голови правління районної організації УТМР.  Має звання «Почесний член УТМР».

Дмитро Срібний працює над матеріалами для книги про творчі колективи, учасників художньої самодіяльності, з якими довелося працювати.

Він повний творчих сил і планів. За прожитими роками не сумує. Упевнений, що прожив і живе так, як велить совість, як виховали батьки, як підказує серце.

Подобається    0