Непомітні герої

Цікава таки штука людський мозок, а з цим — і психіка та психологія поведінки. Люди, як ті сороки, помічають, а потім «ведуться» на все блискуче, яскраве і, одночасно, абсолютно непотрібне, часто нікчемне. І навпаки, не помічають головного, не шанують те і тих, що і хто дійсно варті уваги, пам’яті і пошани.

А зараз, у епоху телебачення та соцмереж, через які людству нав’язують потрібні комусь смаки, уподобання, стереотипи та ідеології, фальшування цінностей, а з цим і деформація людської психіки набули небаченого масштабу. Герман Гесе півтора століття тому писав про «фейлетонну добу». То класик світової літератури ще телевізора не бачив і у ФБ не «зависав».

Та не буду «розтікатися» думкою, перейду до конкретики.

Днями всі українці нібито відзначали 35‑ті роковини чорнобильської трагедії. Слово «нібито» вжите не випадково. Адже вшанування пам’яті тих, хто поклав своє життя в ім’я життів мільйонів українців, хто втратив здоров’я після отримання шаленої дози радіації пройшло, як на мене, аж занадто скромно. Не буду говорити про всю державу. Хоча й там у «народі» про чорнобильців не надто піклуються. Щось там Зеленський у грудні нібито підписав. Нібито якийсь указ. А в ньому — про те, як боротимуться із пожежами біля Чорнобиля. Ну й про гарантії для ліквідаторів наслідків катастрофи згадав. А напередодні 26 квітня нагородив 18 чоловік медалями.

Ну і? Указ є, гарантії і Гарант теж нібито є. А ліквідаторам що від цього?

Або візьмімо наші Кобеляки. Скромненький мітинг. Люди в масках. Кілька десятків сивочолих чоловіків. Сім медальок на всіх. А, ні, грамоти ще були. Щедро, що й казати. Не буду здивований, дізнавшись, що за виготовлення медальок самі ж ліквідатори і заплатили.

Для порівняння — Білики. Мітинг теж скромненький. Коронавірус же в нас. Він від радіації набагато страшніший. Від нього ж вмирають, а радіаційне випромінювання — це так, пусте, «само пройде».

Але ж.. На офіційному сайті офіційне повідомлення про те, що ліквідатори аварії на ЧАЕС отримають від громади грошову допомогу. Теж аж занадто скромну — від семисот до тисячі гривень. Та все ж, усі 72 «чорнобильці» чи вдови померлих отримають хоча б таку суму коштів.

А в Кобеляках — сім медальок від громадської організації. А громада ж що?

А, забув, грошей немає, коронавірус, криза. Воно то так. Але водночас, коли дізнаєшся, що фінансують Екопарк, у який ніхто не ходить, що знову будуть профутболювати бюджетні гроші, аби тужитися виграти якусь медальку обласного значення, то залишається тільки знизувати плечима. І в черговий раз констатувати, що якось воно не по-людськи. На розваги гроші є, а на хоча б мізерну допомогу людям, які є справжніми героями, — катма.

А наостанок… Щиро дякую всім, хто там був, щиро дякую непомітним героям, які живуть поряд.

І жаль, ми, хто там не був, хто не втратив там здоров’я, а то й життя, не завжди вас розуміємо, не завжди віддаємо вам належне. Вибачте.