П’ятнадцять років до мрії

Група біличан протягом багатьох років намагається втілити в життя задум про створення в селищі маленького меморіалу на честь жертв Голодомору. У цьому році їм почала допомагати місцева влада.
П’ятнадцять років тому в кількох людей, мешканців тоді ще великого Кобеляцького району, виникла ідея про те, щоб увічнити пам’ять земляків, які померли під час жахливих Голодоморів 33‑го та 47‑го років. На той момент Президентом України був Віктор Ющенко, який всіляко підтримував подібні починання. Та й тодішній міський голова Олександр Ісип, як історик за фахом, підтримав ідею збереження історичної пам’яті про трагедію. Тому в Кобеляках подібний меморіал з’явився досить швидко.

А ось у Біликах справа створення Меморіалу пам’яті жертв Голодомору розтяглася на довгі роки.

Розповідає Валерій Таран, житель Біликів, один з ініціаторів створення меморіалу:

— Біля витоків стояли кілька людей. Ваш покірний слуга, кобелячанин Микола Андрухін, а також Михайло Левицький, Лідія Плужник, Владислав Киричко, Олег Бакаєнко, Василь Сизий, Анатолій Ревека. Усі вони цікавилися історією, всі вони знали, яке жахіття довелося пережити українцям, у тому числі й жителям Біликів. Я, приміром, багато разів перечитував книгу земляка Івана Коломийця «Голодомор: спогади однієї родини». Процитую кілька речень:

«Про страхіття, яке вони пережили на цьому етапі, Петро розказував, коли повернувся в 1935 році. Діти померли у вагоні, і вони їх просто викинули, переїжджаючи якийсь міст, прямо в річку. Павло із усією родиною склав кості в Караганді. Петро втік із Грунею та мамою. Казав, що вони йшли лісами та нетрями три місяці. Харчувалися жабами, різним бур’яном і тим, що могли десь щось випросити чи вкрасти».

— Отаке воно було в ті часи, коли «жити було весело», про які дехто, хто тоді не жив, жалкує. Книга про часи розкуркулення, продрозверстки і наступного за нею страшного голоду. Я то її перечитую, а багато молодших людей, якщо не нагадувати, то й не знатимуть, що з українцями творили.

Втілювати в життя ідею про створення Меморіалу ентузіастам доводилося практично самотужки. Вони власним коштом і за рахунок невеликих пожертв замовили та встановили хрест у пам’ять про загиблих біличан.

Як розповідає Валерій Таран, навіть домогтися виділення земельної ділянки під майбутнє пам’ятне місце було непросто. Він говорить:

— Тодішній селищний голова Пуха сприйняв наш задум, м’яко кажучи, без ентузіазму. Як і наміри греко-католиків збудувати церкву. Не знаю навіть, як би воно й було, аби ми не залучили «важку артилерію».
Біличани написали листа Президентові Ющенку. Безумовно сам Віктор Андрійович у Білики вирішувати питання із виділенням землі не приїжджав. Але «гінців» прислав оперативно.

Таран згадує:

— Приїхав чоловік із президентської канцелярії. Як його звали я вже й не пам’ятаю. Вислухав нас і каже:
«Зараз я піду до селищного голови. Вам зі мною йти не потрібно. Через десять-двадцять хвилин я вийду із підписаним документом про виділення землі». — Зрештою, так і сталося.

А в 2020 році гроші на Меморіал почала активно виділяти і нинішня селищна рада.

Таран пішов на прийом до голови Миколи Скрильника. І, за його словами, знайшов розуміння.

Він каже:

— Скрильник навіть здивувався, коли почув, що ми 15 років Меморіал будуємо. Пообіцяв увімкнутися і допомогти.

У цьому році за рахунок селищного бюджету були проведені роботи по благоустрою Меморіалу — покладена бруківка, встановлені лавки, урни, посаджений квітник. Усе це обійшлося платникам податків у 118 тисяч гривень.

Валерій Таран говорить, що роботи можна бути вважати закінченими тоді, коли територія біля Меморіалу буде освітленою в темну пору дня.

У свою чергу, заступник селищного голови Ігор Федь обіцяє:

— Так, ми знаємо по те, що місце необхідно обладнати освітленням. І це буде зроблено. Але люди мають врахувати, такий проект обійдеться теж у «кругленьку суму» — тисяч в сорок гривень. Будуть гроші, а вони будуть, — зробимо.

Валерій Таран зупинятися не збирається. Він напівжартома-напівсерйозно говорить:

— Дехто із тих людей, з якими я все це починав, уже на «тому світі». І коли я теж туди потраплю, вони мене й спитають, чи доробив спільну справу. Дороблю.

Подобається    0