«Я вже помер», або Чи легко бути патріотом?
Переселенець із Донецька, якого у свій час посадили в тюрму через український прапор над будинком, уже шість років живе в нелюдських умовах. І відчуває себе непотрібним державі, за символ якої втратив усе в цьому житті.
50‑річий Геннадій Шадрін живе у Вільховатці. Хоча більшу частину свого свідомого життя провів у Донецьку. Чоловік виїхав з окупованого міста через свою патріотичну позицію. Але в українській частині України йому теж ніхто не зрадів. І зараз Геннадій живе в жахливих умовах, фактично в абсолютних злиднях. У нього немає не те, що газового опалення і нормальної питної води. За словами чоловіка, у нього немає навіть шкарпеток та, вибачте за натуралізм, трусів.
Живе, а якщо говорити точно, виживає, переселенець за рахунок випадкових заробітків та підсобного господарства. Він утримує кількох кіз і продає їх молоко. А ще — копає односельцям городи, рубає дрова та інколи працює на громадських роботах. Держава Україна, за словами Шадріна, його давно похоронила, а єдиний і останній благодійник, який ним опікувався, помер у травні цього року. Дружина його покинула ще в далекому 2015 році, забрала із собою доньку і повернулася в Донецьк.
Та, не дивлячись на всі проблеми і відсутність допомоги від держави, у малесенькій кімнатці, де Геннадій Шадрін живе разом з котами, на видному місці розташований державний прапор.
А все ж було так добре
Судячи з фотографій, які Геннадій Шадрін зберігає, те мирне довоєнне життя складалося в чоловіка добре. Він жив у Донецьку. Працював на різних роботах водієм. Доводилося і в бригаді «швидкої допомоги» трудитися, навіть пологи приймав. Шахтарів возив на роботу. А перед самим початком бойових дій працював на автокрані.
Мав сім’ю, виховував із дружиною доньку Марію, займався фізкультурою, парашутним спортом, захоплювався фотографією. Їздили відпочивати в Крим.
Усі ці світлі моменти із життя зараз залишилися лише в спогадах та на фотографіях із альбому.
Можна так сказати, що життя пішло шкереберть. Зараз у нього немає нічого, окрім чотирьох кіз, трьох цапів, трьох кішок та собаки. Хата у Вільховатці, у якій живе, і та за документами йому не належить.
І все це відбулося, якщо вірити розповіді біженця, не через пристрасть до алкоголю чи якийсь інший порок, а через його принципову проукраїнську позицію.
Чоловік розповідає, що завжди займав чітко виражену патріотичну позицію. Живучи в Донецьку, ніколи цього не приховував. У свій час агітував і голосував за Ющенка.
Коли росіяни почали захоплювати Крим, пішов у військкомат, записуватися в армію добровольцем. Каже, що був шістнадцятим у списку. Але його не взяли.
Геннадій розповідає:
— Я давно бачив, що відбувається в Криму і Донецьку. Бачив, як ще в 2012 році в Донецьку почали скупляти нерухомість росіяни. Навіть звертав на це увагу Служби безпеки України. Але вона на мене уваги не звертала.
Прапор, полон, викуп
А потім настав 2014‑й рік. І Донецьк перестав бути українським містом. Але впертий Шадрін не зняв державний прапор з будинку.
І до нього прийшли озброєні люди. І забрали в тюрму. Там він пробув два місяці. Сидів разом з військовополоненими. Це були українські солдати, яких захопили в полон під час бойових дій біля Старобешево. За словами, тих хлопців дуже били.
А одного дня їх разом вивезли із тюрми, вишикували в колону і під конвоєм провели по Донецьку. Було досить моторошно. Місцеві жителі плювали на полонених, проклинали їх, намагалися бити.
Геннадій згадує:
— Нас могли розтерзати. Тут віддаю належне конвоїрам. Вони відганяли від нас розлючений натовп.
Через певний час військових, із якими він перебував у тюрмі, обміняли. Але оскільки Шадрін не був військовополоненим, до програми обміну не потрапив. Його за 5 тисяч гривень викупили батьки.
Сто грамів відписок
Звичайно, подальше життя в Донецьку вже було неможливим. І Шадріни переїхали в Дніпро. Там їм дали кімнатку в гуртожитку площею у 15 квадратних метрів. Ні роботи, ні соціальної допомоги, ні підтримки від держави не було. А головне — не було й перспективи, що біженцям хтось буде допомагати.
Через два місяці поневірянь дружина забрала доньку і повернулася в Донецьк. А Геннадій переїхав у Вільховатку. Туди його запросив товариш по полону.
Переселенець продав свої «Жигулі» і за виручені купив маленький будинок. Але документів на право власності в нього немає й до сьогодні.
За його словами, ніхто із представників влади йому не допоміг. Хоча він писав звернення у різні інстанції — аж до Адмінстрації Президента України. Але далі справа закінчувалася відписками. Із цього приводу біженець резюмує:
— Нікому я в Україні не потрібен. І Порошенко, і Зеленський для мене — звичайні бариги. Я й не голосував за них. Усі думають лише про власну вигоду. У мене таке враження, що я для України вже помер. Влада про мене згадала лише одного разу. Хотіли в армію на війну забрати. Із військкомату приїжджали. Але я відмовився проходити медичну комісію. Сказав, що я вже там був, досить. Якщо ж прошу допомоги, то мені відповідають відписками. Я якось зважив ці папірці. Уже на сто грамів відписок набралося.
Взагалі Шадрін добрим словом згадує лише односельців, які допомагали йому продуктами, і священика греко-католицької церкви отця Андрія Буняка.
Каже:
— Отець Андрій єдиний, хто про мене опікувався. Він дійсно милосердна людина. Але, на жаль, він навесні помер від коронавірусу.
Живе Геннадій за рахунок продажу козячого молока. А ще має цапів, і вони парують сільських кіз. За це власнику тварин платять по сто гривень. Але зараз кози практично не дояться.
Дрова для того, щоб обігріти свою оселю, Шадрін уже заготовив. А ось про гігієну, за його словами, забув до літа. Саморобний душ у його хатинці є. Але приймати його в холодну пору року ризиковано для здоров’я. Натомість у хаті є унітаз, зроблена каналізація.
Взагалі ж, побутові умови просто жахливі. Нагадують прочитане про життя в Середньовіччі. Хоча телевізор є.
Сюжет для Раша Тудей
Колишній вільховатський сільський голова Олександр Скляренко про Шадріна знає. Він у телефонній розмові розповів:
— Геннадій — чоловік із складним характером. Роботу ми йому пропонували. Але він явно не «горів» бажанням косити бур’яни. У селі сезонна робота є, адже поряд — великий яблуневий сад. Там платять зарплату вчасно. Але ж він, чомусь, там не працює. Взагалі, я звернув увагу, що в нього в трудовій книжці кілька десятків записів.
…Напевне, істина, як завжди, десь посередині. І характер у Шадріна дійсно складний. Ну, людина із простим характером у Донецьку в 2014 році український прапор вивішувати не буде.
Але й допомоги чоловік таки потребує. І матеріальної, і психологічної.
Можливо, цю статтю прочитають люди, які люблять хизуватися своїм патріотизмом. Та й допоможуть чоловіку, який, за його словами, постраждав за український прапор. Адже ходити по Кобеляках у вишиванці — легко і просто. Ще легше — писати пости в соцмережах. А в реальному житті все складніше.
А взагалі, якщо уявити, що у Вільховатку приїдуть журналісти із Раша Тудей, то сюжет про Шадріна для російської пропаганди буде знахідкою.
